Білий Зуб = White Fang

Щойно вiн починав бiйку з кимось iз супротивникiв, як умить, нiби за сигналом, з усiх кiнцiв табору збiгалися собачата й кидались на нього всi разом.

Ворогуючи з собачою зграею, вiн засвоiв два важливi правила: як боронитися при масовому нападi i як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивниковi найбiльшоi шкоди. Устояти на ногах пiд натиском цiлого гурту – значило лишитися жити, i Бiлий Зуб знав, як це робиться. Вiн, наче кiт, умiв триматися на ногах. Навiть великi важкотiлi собаки не могли пiдiм'яти його пiд себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбiк, чи назад, лапи вовка завжди були повернутi до матерi-землi.

Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наiжуються, напружено й поважно виступають. А Бiлий Зуб не визнавав таких пiдготувань у поединку, бо при найменшiй затримцi налiтала вся зграя собачат. Тож вiн мусив швиденько зробити свое дiло й забиратися геть. Вiн не попереджав ворога про своi намiри. Не даючи йому й опам'ятатися, вiн наскакував, кусав i рвав за одну мить.

Отак вiн навчився вражати швидко й жорстоко. Крiм того, зрозумiв, як багато важить несподiванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш нiж воно збагне, що дiеться, – то це вже майже перемога.

Вiн переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з нiг, а впавши, вiн сам пiдставляе пiд зуби супротивника нiжну шию – найвразливiше мiсце для укусу на смерть. Бiлий Зуб знав це мiсце. Це знання перейшло до нього вiд його хижих предкiв.

І в Бiлого Зуба був особливий спосiб нападу: захопити собача розполохом, на самотi, збити з нiг i вчепитися зубами йому в горло.

Вiн був ще надто молодий, i щелепи в нього не досить ще змiцнiли, щоб загризати на смерть. Але по табору бiгало чимало собачат зi слiдами його зубiв на шиi. І одного дня, захопивши якесь щеня край лiсу, вiн кiлькома нападами перегриз-таки йому горло i урвав життя. Надвечiр у таборi стояв страшенний гамiр. Випадковi свiдки злочину Бiлого Зуба принесли сумну звiстку господаревi загризеноi собаки, жiнки пригадали всi крадiжки Бiлого Зуба, i житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба.

Але Сивий Бобер нiкого не пустив до свого намету, де сховав лиходiя, i рiшуче вiдмовився видати його своiм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.

Бiлого Зуба зненавидiли люди й собаки. Пiд ту пору вiн жодноi хвилини не був у безпецi. На нього кожний собака вишкiряв зуби, кожна людина здiймала руку.