Пригоди Гекльберрі Фінна

Потiм я проволiк мiшок крокiв на сто по травi й крiзь верболiз на схiд вiд хатини до мiлкого озера миль iз п’ять завширшки, що заросло густим очеретом, – на цю пору воно аж кишiло качками. Із протилежного боку з того озера витiкала замулена рiчка, чи то струмочок, що тягся на багато миль, – не знаю куди, та тiльки впадав вiн не в нашу рiчку. Борошно потроху сипалося з дiрки i залишало тоненьку стежку до самого озера. Я ще кинув там батькiв брусок, щоб скидалося на те, нiби його згубили. Потiм зав’язав дiрку шнурочком, щоб борошно бiльш не висипалося, й вiднiс мiшка та пилку назад у човен.

Коли стемнiло, я пустився човном за водою й зупинив його попiд вербами, що схилилися над рiчкою, та й почав там чекати, поки зiйде мiсяць. Я мiцно прив’язав човна до верби; потiм перекусив трiшки, а тодi лiг на днi човна, щоб викурити люльку та обмiркувати подальший план. Лежу собi та й думаю: вони, звичайно, пiдуть перш за все до берега тим слiдом, що його залишив мiшок iз камiнням, i почнуть шукати мiй труп у рiчцi.

А тодi пiдуть борошняним слiдом до озера й кинуться вздовж рiчечки, яка з нього витiкае, сподiваючись упiймати тих розбiйникiв, що забили мене та пограбували речi. В рiчцi ж нiхто не стане шукати, адже там i шукати нiчого, крiм мого трупа. Все те iм швидко надокучить, i вони перестануть про мене й думати. Чудово! Отже, я зможу жити там, де менi заманеться. Джексонiв острiв – найкраще для мене пристановище; я знаю той острiв, як своi п’ять пальцiв, – туди нiколи нiхто не потикаеться. Звiдти я зможу переправлятися ночами до мiста, щоб по-вештатися трохи та поцупити все, що менi буде потрiбне. Атож, Джексонiв острiв – найзручнiше для мене мiсце.

Я таки добре натомився i сам незчувся, як i заснув. Коли ж прокинувся, вiдразу не мiг дiбрати, де опинився. Сiв я та й розглянувся на всi боки, навiть трошки злякався. А опiсля згадав. Рiчка здавалася дуже широкою, на багато миль у широчiнь. Мiсяць свiтив так яскраво, що я мiг би перелiчити всi колоди, якi пливли рiчкою безгучно, мов чорнi тiнi, далеко вiд берега.

Навкруги – мертва тиша; було знати, що вже пiзно, та й пахло по-пiзньому. Ви розумiете, що я маю на думцi… не знаю, як це передати словами.

Я солодко позiхнув, потягнувся, i тiльки хотiв був одв’язати човна й рушати далi, коли це раптом по водi долинув до мене якийсь шум. Я прислухався i хутко второпав, що воно таке. То був глухий рiвномiрний стукiт, що його чуеш, коли тихоi ночi в кочетах повертаються весла.