Пригоди Гекльберрі Фінна

Джiм позастiбав ззаду всi гаплики, i та сукня прийшлася менi якраз до мiри. Я надягнув солом’яного брилика, зав’язав стьожки пiд пiдборiддям, i, коли б хто надумався глянути менi в лице, йому довелося б нахилитися так, нiби у комин зазираеш. Джiм сказав, що в такому виглядi мене i вдень нiхто не впiзнае. Я цiлий день привчався ходити в жiночiй сукнi й поволi став до неi звикати, почував себе в нiй зовсiм зручно, проте Джiм запевняв мене, що дiвчата ступають не так; i ще вiн сказав, щоб я кинув звичку задирати сукню та засувати руки в кишенi.

Я послухав його ради, i все пiшло як слiд.

Тiльки-но стемнiло, я подався човном угору, тримаючись iллiнойського берега.

Я переправився через рiчку до мiста трохи нижче вiд пристанi, i течiя вiднесла мене до околицi. Прив’язавши човна, я пiшов берегом. Коли це бачу – свiтиться в маленькiй хатинi, де давно вже нiхто не жив, i менi захотiлося взнати, хто там оселився. Я прокрався пiд саме вiкно й зазирнув до хати. Жiнка рокiв сорока сидiла при свiчцi край простого соснового столу i плела.

Обличчя було незнайоме; вона, мабуть, приiхала сюди недавно, бо в мiстi не було жодноi людини, якоi б я не знав. Оце, думаю, менi пощастило, бо я вже почав був занепадати духом: навiщо, думаю, сюди приiхав? Адже можуть упiзнати мiй голос i викрити, хто я. А якщо ця жiнка прожила в такому маленькому мiстi бодай два днi, вона напевне зможе розповiсти все, що мене цiкавило; отже, я постукався в дверi й твердо постановив i на хвилину не забувати, що тепер я – дiвчина.

Роздiл XI

– Заходьте, – мовила жiнка, i я увiйшов. – Сiдай. – І я сiв. Оглянула вона мене вiд голови до п’ят своiми маленькими блискучими очима й запитала:

– Як тебе звати?

– Сара Вiльямс.

– А де ти живеш? Мабуть, десь тут, недалечко?

– Нi, мем. У Гукервiллi, сiм миль звiдси за водою. Я цiлу дорогу йшла пiшки й дуже натомилася.

– І зголоднiла, мабуть, не менше. Зараз я знайду тобi чогось попоiсти.

– Нi, мем, я не голодна. Я так зголоднiла дорогою, що зайшла до ферми за двi милi звiдси, пiдживилася i вже не голодна.

Через те я забарилась. Мати нездужають, нi грошей у нас, нi iжi, отож пiшла я до мого дядька Абнера Мура. Вiн живе десь на тому кiнцi мiста – так мама казали. Я тут ще й разу не була. А ви його знаете?

– Нi, я ще не всiх знаю. Ми оце недавно тут оселилися – ще й двох тижнiв немае. До того кiнця мiста далеченько. То вже краще тобi заночувати в нас. Та скинь уже свого капелюшка.