Пригоди Гекльберрі Фінна

Дехто думав, що не завадило б винищувати всю рiдню тих хлопцiв, якi виказуватимуть таемницi нашоi ватаги. Том визнав, що то непогана думка, взяв олiвця й вiдразу ж уписав ii до присяги. Тут озвався Бен Роджерс:

– А ось у Гека Фiнна немае нiякоi рiднi. Що з ним робити?

– Але ж батько в нього е? – вiдказав Том Сойер.

– Батько-то е, та хiба ж ти його тепер знайдеш! Перш, було, вiн п’яний вилежувався разом iз свиньми в чинбарнi, але ось уже бiльше року минуло, як його нiде не видно.

Порадились вони та й вирiшили виключити мене з ватаги, мовляв, кожен хлопець повинен мати рiдню чи кого-небудь, щоб його можна було вбити, а нi, то це буде кривда для iнших.

Ну, що тут удiеш? Нiхто нiчого не мiг придумати. Всi сидiли й мовчали. Я трохи не заплакав; аж раптом надумав: я запропонував iм мiс Уотсон – нехай вбивають ii. Всi загукали:

– Авжеж, вона годиться! Тепер усе гаразд! Гека можна прийняти!

І кожний iз нас уколов собi шпилькою пальця, щоб розписатися кров’ю; я також поставив на паперi свiй значок.

– Ну, – мовив Бен Роджерс, – а чим же буде займатися наша ватага?

– Нiчим, тiльки грабуватиме та вбиватиме, – вiдповiв Том.

– А що ж ми будемо грабувати? Будинки, чи худобу, чи…

– Якi дурницi! Красти худобу i всяку всячину – то не грабунок, то злодiйство, – сказав Том Сойер. – Ми ж не злодii. Яка нам з того слава! Ми розбiйники. Надягнемо маски та й будемо зупиняти дилiжанси й карети на великiй дорозi, будемо вбивати пасажирiв i вiдбирати в них годинники i грошi.

– А хiба обов’язково треба iх убивати?

– Авжеж, треба! То найкраще.

Деякi авторитети думають iнакше, але бiльшiсть вважае, що краще таки вбивати iх – окрiм тих, кого приведемо сюди до печери й триматимемо тут, поки не дадуть викупу.

– Викупу? А що це таке?

– Не знаю. Та тiльки так уже ведеться в розбiйникiв. Я вичитав те з книжок, i нам, звичайно, теж треба так робити.

– Як же ми зможемо так робити, коли не знаемо, що воно таке?

– Та хоч i не знаемо, а проте мусимо так робити. Хiба ж я вам не сказав, що про все те написано в книжках? Чи, може, вам хотiлося б начхати на книжки й робити так, як заманеться, щоб не було нiякого ладу.

– Еге, добре тобi говорити, Томе Сойере, а все ж я не доберу, як же вони даватимуть нам викуп, тi бранцi, коли ми не тямимо, як воно в бiса робиться? А ти сам як гадаеш, що воно таке, га?

– Не знаю я. Треба тримати iх у себе, поки вони дадуть викуп; мабуть, iх слiд тримати, поки вони помруть.

– Оце так! Оце я розумiю.