Замок

згори донизу, хоча робить це з дуже покiрним виразом обличчя, хлопець узагалi не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, вiн був лише вiстовим, не знав змiсту листiв, якi розносив, але сам його погляд, його посмiшка, його хода теж несли в собi якесь повiдомлення, навiть якщо вiн про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.

Перед тим як вiдчинити дверi, вiн iще трохи постояв, спершись плечем об одвiрок, i оглянув кiмнату поглядом, що вже не стосувався нiкого конкретного.

Вiдразу пiсля його виходу К. сказав помiчникам:

– Я принесу з кiмнати своi нотатки, i ми обговоримо план роботи.

Вони хотiли супроводжувати його, але К. iх зупинив:

– Залиштеся!

Попри це вони таки збиралися пiти за ним, i К. змушений був повторити свiй наказ суворiше. У коридорi Варнави уже не було, хоча вiн щойно вийшов. Перед будинком випав свiжий снiг, але i там К. не побачив хлопця. Вiн покликав:

– Варнаво!

Вiдповiдi не було.

Можливо, вiн ще десь у заiздi? Напевно, так воно i е. К. ще раз з усiеi сили прокричав iм’я. Звук прогуркотiв у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала вiдповiдь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у вiдповiдь i вирушив назустрiч; там, де вони побачили одне одного, заiзду вже не було видно.

– Варнаво, – сказав К. i не змiг стримати тремтiння в голосi. – Я хотiв тобi ще щось сказати. Я подумав, що менi буде досить незручно залежати вiд твоiх принагiдних вiзитiв, якщо я потребуватиму чогось iз Замку.

Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто лiтаеш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знае, скiльки менi б довелося чекати на твiй наступний прихiд.

– Ти можеш попросити керiвництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначенi тобою години.

– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, менi цiлий рiк не буде що передати, а через чверть години пiсля твого вiдходу трапиться невiдкладна справа.

– То що, менi переказати керiвництву, щоб мiж вами налагодили iнший зв’язок, не через мене?

– Нi, нi, – сказав К.

 – Я згадав про це мiж iншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.

– Може, нам слiд повернутися назад до заiзду, щоб ти мiг дати менi нове доручення?

І вiн зробив крок у напрямку до заiзду.

– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.

– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.

– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К.