Замок

Зрештою, не було жодноi неприемностi в тому, щоб пити за столом добру каву, яку принесла Фрiда, грiтися бiля камiна, який вона розпалила, раз по раз посилати донизу помiчникiв, сповнених старання i незграбностi, за водою для миття, милом, гребiнцем, дзеркалом, а врештi i за скляночкою рому, про що К. достатньо було лише тихо й нерозбiрливо натякнути.

І от одного разу, посеред приемного процесу, коли К. вiддавав накази, а помiчники слухняно iх виконували, К. раптом сказав, бiльше пiд владою хорошого настрою, нiж iз надiею на успiх:

– А тепер вийдiть, ви, двое, менi вiд вас наразi нiчого не треба, я хочу порозмовляти з панною Фрiдою сам на сам.

І не побачивши на iхнiх обличчях спротиву, вiн додав, щоб утiшити iх:

– Пiзнiше ми втрьох пiдемо до старости, зачекайте на мене внизу.

Як не дивно, але вони послухалися, хоча й сказали перед тим, як вийти:

– Ми можемо й тут зачекати.

К. вiдповiв:

– Знаю, але непотрiбно.

Значно бiльше його розiзлило, але в певному сенсi й сподобалось, коли пiсля вiдходу помiчникiв Фрiда сiла йому на колiна й сказала:

– Коханий, а чим тобi не догодили помiчники? Ми не повиннi мати вiд них нiяких таемниць. Вони ж такi вiдданi.

– Отже, вiдданi, – обурився К. – Вони постiйно за мною тиняються, це безглуздо та жахливо.

– Здаеться, я тебе розумiю, – сказала вона й обiйняла його за шию, потiм хотiла додати ще щось, але не змогла.

Крiсло стояло поряд iз лiжком, i обое перехилилися та скотилися туди. Вони затихли, але не так несамовито, як тiеi ночi. Вона шукала щось i вiн шукав щось, розлючено, зi спотвореними обличчями, сховавши голови на грудях одне одного, вони шукали, iхнi тiла здригалися, але, як i iхнi обiйми, не давали забуття, лише постiйно нагадували про обов’язок шукати далi. Як собаки нестямно розгрiбають землю, так гребли й вони в тiлах одне одного, а потiм безсило i розчаровано, намагаючись ухопити хоча б останнiй шматок щастя, кожен проводив язиком по обличчю iншого. Тiльки втома заспокоiла iх i примусила вiдчути вдячнiсть. До кiмнати увiйшли служницi.

– Дивись, як вони тут розляглися, – сказала одна й спiвчутливо накрила iх хустиною.

Пiзнiше, коли К. вiдкинув хустину й озирнувся, то побачив, i це його зовсiм не здивувало, що помiчники знову сидять у своему кутку, показують пальцями на К.