Процес (збірник)

Там його знову розгнiвила марнiсть уже витрачених зусиль, вiн iще раз пiднявся нагору й постукав у найближчi дверi на шостому поверсi. Перше, що вiн побачив у тiснiй кiмнатi, – великi настiннi дзигарi, що показували вже десяту годину.

– Тут живе столяр Ланц? – запитав К.

– Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати.

К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю.

– Я запитував, чи тут живе столяр Ланц.

– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.

К., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:

– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.

– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.

Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягти руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К. побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум'яний хлопець.

– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.

К. пiшов за хлопцем, з'ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.

На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов'яга, що гучно сапав

i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця. Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К.