Процес (збірник)

Цю вiдповiдь зустрiв такий щирий смiх правоi половини зали, що К. несамохiть i сам засмiявся. Люди хапалися руками за колiна i аж трусилися вiд несамовитих нападiв реготу. Смiявся навiть дехто на галереi. Розгнiваний слiдчий, що, напевне, не мав жодноi влади над людьми, якi стояли внизу, спробував надолужити свое на галереi, скочив на рiвнi ноги й махнув кулаком у ii бiк, а його загалом нiчим не примiтнi брови чорними крислатими кущами зiйшлись над очима.

Лiва половина зали й далi була спокiйна, люди стояли рядочками, повтуплювались очима в пiдлогу i слухали, що дiеться в залi, галас другоi половини нiтрохи не дратував iх; оця байдужiсть i терпимiсть iще дужче виявлялась у тому, що дехто з iхнiх лав навiть походжав попiд руку з представниками iншоi партii.

Тi, хто належав до цiеi лiвоi партii, – зрештою, iх було менше, – могли, по сутi, так само не мати нiякого впливу, як i представники правоi партii, але сам спокiй iхнього поводження надавав iм ваги. К. знову заговорив, сподiваючись, що тепер його слова припадуть до душi вже лiвiй половинi зали.

– Ваше запитання, пане слiдчий, чи я маляр, – а скорше, навiть не запитання, а категоричне твердження, – добре характеризуе весь той судовий процес, який ви почали проти мене. Ви, може, заперечите, що це взагалi не процес, – i матимете слушнiсть, бо процес буде тiльки тодi, коли я сам погоджусь його так називати. Але поки що я погоджуюсь, i одна з моiх причин – це спiвчуття. Адже до цього процесу, якщо взагалi на нього зважати, можна ставитись лише спiвчутливо.

Я аж нiяк не стверджую, нiби це недбалий процес, але пропоную вам таке визначення задля самопiзнання.

К. замовк i подивився на залу. Його слова були гострi, гострiшi, нiж вiн сподiвався, але правдивi. Вiн, певне, заслужив бодай поодиноких схвальних вигукiв, але панувала тиша, люди вочевидь напружено чекали дальших слiв, серед мертвого супокою, певне, готувавсь якийсь вибух, що покладе всьому край. Прикро, що саме тiеi митi вiдчинилися дверi й зайшла молода праля, що, мабуть, скiнчила свою роботу; попри всю ii обережнiсть, до неi таки звернулось кiлька поглядiв.

Тiльки слiдчий зрадiв, почувши слова К., вони, здаеться, неабияк вразили його. Досi вiн слухав стоячи, бо був приголомшений вiдповiддю К. саме тодi, як скочив на ноги, погрожуючи галереi. А тепер пiд час паузи вiн поволi сiв, немов прагнучи, щоб цього нiхто не побачив. Либонь, щоб заспокоiтись, вiн знов узяв до рук зошита.

– Не допоможе, – не вгавав К.