Процес (збірник)

, – бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб i далi залишатися щасливим, анi свiдчень жодних не даю, анi взагалi нiчого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхiдна рiч?

– Я точно не знаю, – збентежився знову чоловiк; певне, йому здавалося, нiби К. з ним жартуе, i через те, мабуть, вiн найраднiше, аби не скоiти новоi помилки, слово в слово повторив би свою попередню вiдповiдь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: – Щодо мене, то я принiс свiдчення.

– То ви не вiрите, що я звинувачений? – запитав К.

– Звичайно, вiрю, – вiдповiв чоловiк i вiдступив трохи вбiк, але його вiдповiдь виказувала не вiру, а страх.

– То ви менi не вiрите? – знову запитав К. i, напевне, спровокований сумирнiстю чоловiка, схопив його за руку, немов намiрявся силою втовкмачити йому оту вiру. Вiн не завдав йому болю, а тiльки легенько взяв за руку, але чоловiк зарепетував, неначе К. хапав його не пучками, а розпеченими лещатами. Вiд цих смiховинних крикiв К. увiрвався терпець: йому не вiрять, що вiн звинувачений, – тим краще, його, можливо, тут уважають навiть за суддю.

Тож на прощання К. стиснув бiдолаху таки дужче, вiдiпхнув на лаву й пiшов далi.

– Бiльшiсть звинувачених такi вразливi, – немов вибачався судовець. Позаду них майже всi чекальники скупчились навколо чоловiка, що вже припинив кричати, i, здаеться, докладно розпитували його, що сталося. К. побачив, як назустрiч йому ступае охоронець, вiн одразу його впiзнав, бо той мав шаблю, i ii пiхви, принаймнi як свiдчив колiр, були алюмiнiевi.

К. здивувався i навiть помацав iх рукою. Охоронець, прийшовши на крик, запитав, що сталося. Судовець спробував кiлькома словами заспокоiти його, але той пояснив, що вiн сам мае в усьому пересвiдчитись, вiдсалютував i квапливою, проте дрiбною, скутою, напевне, подагрою, ходою, подибав далi.

К. уже не переймався нi охоронцем, нi людьми, що сидiли на лавах, надто коли десь посерединi коридору з'явилась нагода повернути праворуч у якийсь позбавлений дверей отвiр.

К. запитав судовця, чи правильна ця дорога, той кивнув головою, i тiльки тодi К. повернув. Йому вже набридло, що судовець неодмiнно йде на один-два кроки позаду: адже принаймнi тут може створитись враження, нiби його ведуть як заарештованого. Через те вiн часто зупинявся й чекав судовця, але той завжди залишався позаду. Зрештою К. заговорив, аби покласти край своему неспокоевi:

– Ну, я вже побачив, як воно тут, i тепер хочу вийти.