Процес (збірник)

– Ви ще не все бачили, – безневинно сказав йому судовець.

– А я й не хочу всього бачити, – заперечив К., що, власне, таки справдi вiдчув утому, – я тепер хочу пiти, де тут вихiд?

– Ви що, вже заблукали? – здивувався судовець. – Вернiться до рогу, а там повертайте праворуч i йдiть аж до дверей.

– Ходiть зi мною, – попросив К., – покажiть менi дорогу, бо я туди не потраплю, там так багато всiляких переходiв.

– Тут тiльки одна дорога, – майже з докором вiдказав судовець, – а я не можу пiти з вами назад, бо менi треба подати рапорт, а через вас я згаяв чимало часу.

– Ходiть зi мною, – гострiшим тоном повторив К., неначе зловив нарештi судовця на брехнi.

– Не кричiть так, – зашепотiв судовець, – тут усюди кабiнети. – Якщо не хочете вертатися самi, пройдiть ще трохи зi мною або зачекайте тут, поки я подам рапорт, i я тодi залюбки пiду з вами назад.

– Нi, нi, – затявся К., – я не чекатиму, ви повиннi пiти зi мною тепер. – К. iще не роздививсь як слiд, де вiн опинився, аж тут однi з багатьох навколишнiх дверей прочинились, i К.

скинув туди очима. Вийшла дiвчина, почувши, напевне, гучну розмову, й запитала:

– Чого вам треба?

Позаду неi в напiвсутiнi можна було добачити, як пiдходить iще й чоловiк. К. глянув на судовця. Адже той запевняв, що на К. нiхто не зверне уваги, а тепер вийшло аж двое, ще трохи – i збiжаться всi, доведеться пояснювати, чому вiн тут. Єдиною зрозумiлою й прийнятною вiдповiддю була б та, що вiн звинувачений i хоче довiдатись про дату наступного допиту, але саме такого пояснення К.

не хотiв давати, надто тому, що й воно не вiдповiдало правдi; К. прийшов сюди тiльки з цiкавостi, але на таку причину тим паче не можна покликатись, бо ж як йому признаватися, що всерединi ця судова установа така сама гидка, як i зовнi? Виявляеться, вiн не дурно пропонував зупинитися, йому не хотiлося йти далi, бо й так остогидло все побачене; саме тепер у нього нема настрою розмовляти з високими судовиками, що можуть визирнути з кожних дверей; вiн хоче пiти геть, щоправда, зi своiм судовцем, а як доведеться, то й самому.

Але безглузде мовчання К., певне, привернуло до себе увагу, бо i дiвчина, i судовець дивились на нього так, немов от-от з ним станеться якесь велике перетворення, чого iм аж нiяк не можна прогавити. А в дверях уже стояв чоловiк, К. бачив перед тим його здалеку, вiн мiцно тримався за верхню частину одвiрка низеньких дверей i, ставши навшпиньки, погойдувавсь, мов нетерплячий глядач.