Процес (збірник)

Вiн прагнув володiти своiми творiннями неподiльно: адже писав вiн тiльки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тiльки «складався з лiтератури», а був також прив’язаний i до життя… якщо навiть вважати, що логiка, за якою Кафка, кленучи службу, ii не кидав, бiльш-менш з’ясована, то цього нiяк не сказати про його ставлення до власноi творчостi. З одного боку, творчiсть для нього – все, а з другого – нiщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що пiдтверджуеться не тiльки його останньою волею спалити пiсля смертi всi рукописи, а й, власне, усiм його творчим життям.

Три незавершених романи Кафки стали приступнi читачам уже пiсля його смертi: «Процес» – в 1925 роцi, «Замок» – в 1926-му, «Америка» – в 1927-му. Нинi спадщина письменника (здаеться, вже повнiстю зiбрана) складае десять грубих томiв: крiм романiв, новел, притч, афоризмiв, начеркiв, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мiлени» (iхнiй адресат – подруга Кафки, чеський лiтератор i перекладачка М. Єсенська), «Листи до Фелiцii» (iх основнi адресати – наречена Кафки Ф. Бауер та ii приятелька Грета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати – улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Вiн передав видавцям (та й то здебiльшого неохоче, пiд тиском) лише сорок одне оповiдання та уривки. Є серед них речi бiльшi – такi, як «Перетворення», «у виправнiй колонii», але е й зовсiм крихiтнi на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своему кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тiеi слави, на яку вiн заслуговуе i яку, врештi-решт, здобув, тому що справжнiй Кафка – це вiн увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усiма розхристаними фрагментами. Тiльки таким його можна хоч би якось осягти i хоч якось оцiнити. Адже його творчiсть – не що iнше, як колосальний, вiдчайдушний i генiальний фрагмент, сколок iз фрагментарного буття людства. Вiдмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обдiляв… Проте i в цьому можна побачити все той же страх перед професiоналiзацiею: передаючи рукописи до друку, вiн не тiльки нiби втрачав на них право, але й у буквальному розумiннi «випускав у свiт», чим прирiкав на самостiйне, вiд нього вже не залежне, iснування.

Важче зрозумiти його там, де вiн починае взагалi заперечувати себе як митця.