Процес (збірник)

Жоден справжнiй письменник не бувае своiми творами цiлковито задоволений: милуватися собою – привiлей графоманiв або людей не вельми розумних, хоч i не позбавлених здiбностей (що незрiдка серед лiтераторiв трапляеться). Але в Кафки самозаперечення переходило всi межi. Здавалось би, в такому разi належало покинути письменництво. Але вiн не кидав, не мiг кинути – писав i постiйно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Фелiцii, що це «мерзенне оповiдання», а вiдсилаючи Бродовi в груднi 1917 року деякi своi манускрипти, додав: «роман я не надсилаю.

Навiщо ворушити старе? Тiльки тому, що я його досi не спалив?»

А водночас ота всiляко ним паплюжена творчiсть нi для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «усе, що не належить до лiтератури, наводить на мене нудьгу, викликае ненависть…» Коли подiбна антиномiя може бути взагалi якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищенi, нездiйсненнi, можна б сказати, надлюдськi вимоги: «…щасливий я був би тiльки тодi, коли змiг би привести свiт до чистоти, правди, непохитностi».

Недосконалостi свiтопорядку вiн хотiв протиставити бездоганнiсть своеi творчостi. Навряд чи вiн сподiвався в такий спосiб виправити свiт – швидше тiльки довести (й не свiтовi, а собi самому), що довершенiсть усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так е?тетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям, – недосяжна. Тому я й сказав, що вiн ставив до себе вимоги надлюдськi.

Талант менший був би цим, можливо, зруйнований.

Кафка заплатив прокляттям довiчноi невдоволеностi собою. А щодо мистецтва слова, то пiд дiею високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний дiамант.

* * *

«…Поза сумнiвом, – так починае свою промову перед слiдчим герой роману «Процес» Йозеф К., – за всiм судочинством, тобто в моему випадку за цим арештом i за сьогоднiшнiм розглядом, стоiть величезна органiзацiя. Органiзацiя, яка мае напохватi не тiльки продажних стражiв, нетямущих iнспекторiв i слiдчих, яким притаманна в кращому разi похвальна скромнiсть; до неi входять також i суддi високого й найвищого рангу з незлiченним, неминучим у таких випадках штатом служникiв, писарiв, жандармiв та iнших помiчникiв, а може бути, навiть i катiв, – я цього слова не боюсь.

А в чому сенс цiеi величезноi органiзацii, панове? Щоб арештовувати невинних людей й затiвати супроти них безглуздий i переважно – як, наприклад, у моему випадку – безрезультатний процес».