Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Або виходили на вулицю, ставали гуртом i показували пальцями вгору, поки довкола не збирався натовп, або влаштовували чергу бiля якогось магазину, протягали тоненький дрiт перед класними дверима, а то й набивали в парти цвяшкiв. А тепер нi Юрковi, нi Васильковi не вдавалися пустощi. Спочатку думали, що Володька захворiв. Але ж нi, вiн був здоровий i рiс з кожним днем, а на його обличчi прозирала серйознiсть разом з темним пухом пiд носом. Тодi вирiшили: зазнався.

І вiд цього Володi було прикро. Вiн сам не знав, чому йому вiдхотiлося пустувати.

І взагалi, багато дечого не мiг зрозумiти. То голос почав йому зриватися, то появився раптом бас, а на обличчi почав рости мох. Йому ще деколи хотiлося когось ущипнути або пiдставити ногу якiйсь дiвчинцi, iнодi насилу стримував себе вiд непереможного бажання штурхнути на вулицi поважну жiнку, але щось невблаганне, нове, незнане, не дозволяло йому цього зробити.

А товаришi, тi самi нерозлучнi Юрко й Василько, почали триматись осторонь. Дуже гiрко було Володi.

Врештi замкнувся вiн сам у собi. Та ще якось побачили його хлопцi з восьмикласницею Олею Побiгущою в кiно!

Це сталося зовсiм випадково. Володька стояв у черзi за квитками. Коли вже пiдходив до вiконця, побачив, що в самому кiнцi черги стоiть Оля. Вiн просто пожалiв ii i взяв два квитки. Пiдiйшов, привiтався.

– Я взяв тобi… – вiн вiдiрвав один квиток i подав Олi.

– Дякую, – зрадiла та i вийшла з черги.

Володя в цю хвилину помiтив, що в Олi синi очi. Хотiв вiдповiсти на подяку, та з горла видобулося щось зовсiм невиразне, i вiн тiльки махнув рукою.

Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володi виступив пiт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заець», – подумав i вже хотiв пiти, коли Оля:

– Я забула, я ж з Галкою.

– А-а… Не знав я. Ну, то вiзьми два.

– А ти?

– Та я завтра… – i вiдвернувся.

Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.

– Олi вiддав, кавалер! А нам не хотiв узяти, – кинули йому вслiд.

Володьку – як окропом. Повернувся i схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша i, щоб злагiднити гнiв небезпечного противника, почав виправдовуватись:

– Та це я так, пожартував, пусти…

– Гляди!.. І стань в чергу.

– Тю-у, який! Ти ж сам нiколи не стояв!

Василько кудись зник, не хотiв зв’язуватися з Володькою. Володя вiдштовхнув Юрка, повернувся й зустрiвся поглядом з Олею. По ii очах було видно, що вона задоволена поведiнкою Володi.