Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Коли ж iх iшло двi або бiльше, вона не дивилася в бiк Володi й робила незадоволену гримасу у вiдповiдь на багатозначнi натяки й жести своiх подруг. Тодi Володька насуплював брови, стискав губи так мiцно, що на бородi виступала ямочка, й заходив до класу.

Так минав час.

Аж одного дня сталось таке, чого не чекали нi учнi, нi вчителi, нi сам Максим Іванович.

Володька за щось (нiхто не знае, за що!) потрапив у мiлiцiю, де пробув цiлу нiч. Поки ця справа вияснялась у кабiнетi директора, звiстка блискавкою облетiла школу.

Навiть учнi молодших класiв перешiптувались: Заець сидiв пiд арештом, його виключать – i рiзнi варiанти причин – за хулiганство, а вiрнiше всього, за крадiжку на базарi.

Перед канцелярiею – стривоженi учнi. Звiдти вийшла заклопотана Олена Григорiвна. В кабiнетi перед похмурим директором стояв Володя Заець. Чорний чуб розсипався на чолi, темнi очi спинились на нiжцi стола.

Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-пiд зсунутих на нiс окулярiв.

У його очах – щось подiбне на докiр i зневагу до невдячного годованця. Володя вiдчував це i бажав, щоб швидше все закiнчилось.

– Ну, то розповiдай, Заець, як ти вчора потрапив у мiлiцiю, – з ноткою злостi в голосi – директор.

Володя мовчав.

Максим Іванович ще i ще раз повторив питання, але вiдповiдi не почув.

– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповiсти. Що робив учора в оранжереях парку?

Володя здригнувся, але далi мовчав. Тiльки загадкова усмiшка на мить торкнулася уст i вiдразу згасла.

Нi, вiн не скаже нi слова.

Йому яскраво пригадалася вчорашня неприемнiсть, i в темних очах майнула та сама дивна посмiшка.

У всьому винна подруга Олi – Галя. Три днi тому пiсля урокiв вона пiдбiгла до Володi й пiд великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогоднi, в Олi день народження (п’ятнадцять рокiв!), що батько дозволяе iй забавитися зi своiми товаришами i що Оля хоче запросити Володю, тiльки сама соромиться. Володя розтав вiд щастя, вдячно стиснув Галi руку й бiгом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут вiдразу – перешкоди. Увечерi прийшла з роботи мама й послала Володю до сусiдки Тонi позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дiстанеться нi карбованця вiд мами. Вiн почав переглядати всi своi книжки, але жодноi годящоi не знайшов: усi старi, з погнутими обкладинками. Володя тодi придумав iнше. Намалюе орнамент, вiн умiе малювати, а пiд ним напише вiрша.