Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Трапляеться – двi тiнi серед густого листя бузку будять далекi спогади, припорошенi пилом часу.

А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець i дiвчина, якi тiльки що ступили на порiг юностi. Позаздривши цiй щасливiй i такiй короткiй, единiй хвилинi у життi, суворий директор несподiвано для себе самого полагiднiшав.

– Гаразд, можете йти…

І вiн почав набирати номер вiддiлку мiлiцii.

1958

Кленовий вiночок

Завадович не любив, коли його будили в недiлю пiсля обiду.

– Зiно, донечко, там дзвонить хтось, – покликав, але нiхто не обiзвався.

 – Ах, ii немае… Маню, чуеш, Маню! О Боже. Всi сплять.

Дзвiнок продеренчав ще раз, загавкали собаки. Завадович незадоволено кректав, пiднiмаючись з лiжка. Одягнув пiжаму, ступив у пантофлi й почвалав до дверей.

На схiдцях бiля входу стояв i помiтно хвилювався молодий мужчина. Передихнув i пiдняв руку, щоб натиснути востанне на кнопку дзвiнка, коли почулись чиiсь повiльнi кроки, хтось шикнув на собак i скреготнув ключем.

У дверях показалась лисина i чисто виголене обличчя немолодоi людини.

– Вам кого?

– Я товариш Зiни.

– Хм… Не пригадую, – приглядався Завадович до худорлявого високого чоловiка в чорному кiтелi з золотими дубовими листочками на комiрi.

– Не пiзнаете, бачу. Я ж Антiн, Семенюк.

– А-а… Тодi… тодi прошу. Тiльки… тiльки Зiни немае. До державних готуеться. Завтра здае останнiй екзамен.

На устах Антона сковзнула радiсть. Хотiлося вiдразу запитати про все: як здала попереднi екзамени, куди дiстала призначення на роботу, але заспане обличчя Завадовича зi слiдами мережаноi подушки на щоцi i холодний погляд зупинили його.

– Тодi я, може… завтра пiсля екзаменiв зайду. Щоб не перешкоджати.

– Та ви заходьте…

Менший пес не переставав брехати, другий – гладкий, з вiдрубаним хвостом пiдстрибував i лащився. Антiн сiв у крiсло. В душi дивувався, як це Завадович так добре тримаеться. Не постарiв, не зморщився. Такий самий, як був ще тодi, коли працював директором шестикласноi школи i тлумачив дiтям, що Пiлсудський виграв Першу свiтову вiйну.

Чомусь пригадалося саме це, i добродушнiсть враз зникла з обличчя Антона.

– Якими вiтрами? – почав розмову Завадович.

– Просто з тайги. Вiдпрацював пiсля технiкуму три роки, а тепер…

Завадович кахикнув.

– Ну, ну, а тепер?

– А тепер таки в Пiдберiзьке лiсництво.

– Так, так. Це добре. Повертатись у рiдне село, так би мовити, в середовище, з якого вийшов – це благородно.