Шенгенська історія. Литовський роман

Старий пiдiйшов, незграбно пiдстрибнув, вiдштовхнувшись здоровою ногою i вiдвiвши трохи вбiк дерев’яну. Сiв боком, обернувся до вiзника, кивнув на подяку.

Вiзник стьобнув рябу коняку коротким батогом, i вiз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собi насторожило Кукутiса. Вже зустрiчалися йому в життi безгучнi вози, що везли пiдiбраних випадкових попутникiв у вiчнiсть, з якоi немае вороття. Траплялися 1918-го, коли вiйни вже майже не було, але не було й iжi. І тодi села вибирали вiзника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипiли, i вiдправляли на найближчу путь, аби вiзник пiдiбрав якогось мандрiвника молоденького, вбив, голову вiдрiзав i викинув, а тiло в село на iжу привiз.

Тiло без голови й обробляти легше. Голова ж вiдволiкае, змушуе вдивлятися, замислюватися: звiдки людина прийшла, якого роду, якого кольору очi?

Кукутiс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетiв з воза на вибоiнi. Однак встиг помiтити, що колеса пiд возом були вiд автомашини.

Небо попереду свiтлiшало.

Снiговi хмари вичерпалися, весь свiй запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снiгом, але вiн на нiй не затримувався, раз по раз оголював гострi, вичавленi ще восени iншими колесами краi колii, замороженi зимовим повiтрям.

– Тобi куди треба? – спитав, не обертаючись, вiзник.

– Прямо, – вiдповiв Кукутiс. – У Париж.

Вiзник озирнувся. На губах з’явилася посмiшка.

– Це ж далеко, за Варшавою! А навiщо тобi туди?

– На похорон.

– Спiзнишся!

– Нi. Вiн ще не вмер.

– Хто?

– Покiйник. Небiжчик ще живий…

Вiзник стенув плечима й обернув свiй погляд на рябого коника, що тягнув вiз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, i той побiг швидше, через що i вiз затрясло веселiше на мерзлому грунтi, i Кукутiса кiлька разiв пiдкинуло, та так, що вiн мало спиною на солому не беркицьнувся.

«Хоче, щоб я не спiзнився?!» – подумав про вiзника Кукутiс, сильнiше вхопившись руками за бiк воза, на якому сидiв.

Роздiл 7. Париж

Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо.

Вiдразу ж навпроти кав’ярнi, перед якою смаглявий магрибинець пiдмiтав вулицю. Водiй увiмкнув свiтло в салонi, та злежала за нiч маса пасажирiв заворушилася, стала розпадатися на людськi одиницi, що лиш прокидалися.

Андрюс розплющив очi. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити ii не хотiлося. Хоча мрiя дiвчини – прокинутися в Парижi – тепер була за кiлька миттевостей вiд реальностi.