Шенгенська історія. Литовський роман

Не чекаючи вiдповiдi, налив собi й iй гiркого бальзаму.

– Дiду, – Рената сiла за стiл, – ну давай, смачного!

Йонас вхопив мiцними пальцями свиняче реберце, пiднiс до рота.

– Чим простiша iжа, тим смачнiша, – вимовив вiн перед тим, як зняти з кiсточки зубами м’ясо.

– Не поспiшай, гаряче! – попередила Рената.

– Це не я поспiшаю, а мiй голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дiд кинув уважний погляд на онуку. – Пiд колiр машини купувала?

– Майже! Я ж спочатку машину купувала пiд колiр старого улюбленого светра.

Ти його вже не пам’ятаеш… Майже такий же червоний… А потiм новий светр – пiд колiр машини.

– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Вiн у тебе ще, як гольф, на шиi манжетою закручувався! А що з роботою?

– Звiльнилася.

– Це я вже помiтив. А нову знайшла?

– Ще нi. Треба вирiшити, що хочу робити.

– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…

– Нi, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупцiв зараз в Анiкщяi стало менше. Всi, у кого машина е, в Паневежис за покупками iздять.

Там вибiр бiльший! Тобi, дiду, також, до речi, треба щось купити. А то носиш усе старе!

– Старi носять старе, а новi – нове! Я ж не винен, що ранiше так шили, що двадцять рокiв носити можна!

– Винен, – засмiялася Рената. – Певна рiч, винен! Сам же ж шив!

– Шив, маю грiх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати пiдеш?

– Поки що не знаю… Ми з друзями вирiшили пошукати роботу в Європi…

Дiд Йонас завмер. Очi на мить зробилися склянi.

– В Європi? А ми тут де? – пiсля паузи перепитав вiн.

 – Це ти з Вiтасом вирiшила?

– Це ми вшiстьох вирiшили. Нашi друзi вже поiхали i влаштовуються, а ми наразi ще тут…

– А ти з Вiтасом давно знайома?

– З серпня. Вiн хороший. Ветеринарну академiю закiнчив. Уже працюе.

– Справдi? Нехай вiн нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зiтхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, пiдняв руку та тут же опустив знову на стiльницю.

– Чорна дiра – ця Велика Європа, – промовив вiн.

 – З неi не повертаються, не вiдгукуються…

Рената замовкла. Вона i до вечерi знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдiяти? Казати щось треба!

– Як звали твою матiр, мою доньку? – Йонас перейшов на шепiт.

– Юрате, – вiдповiла також пошепки Рената.

– А твого батька?

– Римас.

– Ти iх пам’ятаеш?

Рената мовчала. Вона заплющила очi. Не хотiла, щоб дiд бачив сльози.

– Кого ти пам’ятаеш? – продовжував шепотiти запитання дiд Йонас.