Шенгенська історія. Литовський роман

За наступну годину його обiгнали двi вантажiвки й автобус, а назустрiч – жодноi машини. Небо в сутiнках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячiли. І додав Кукутiс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здоровоi. Час вiд часу озирався назад, аби вчасно з дороги зiйти в разi появи транспорту. Однак iз боку Литви дорога була порожня, та й у бiк Литви нiхто не iхав.

Холод посилився i став поколювати щоки. Дiйшовши до повороту до манливих вогнiв iз вiкон будиночкiв, Кукутiс звернув i вiдчув полегшення.

Як i годиться, крайнiй будиночок цього села був кособокий i не фарбований, i всiм своiм виглядом волав про допомогу.

Кукутiс зайшов у прочинену хвiртку. Пiднявся на дерев’яний порiжок, вiд чого дошки пiд ногами заскрипiли жалiбно. Постукав у дерев’янi дверi, оббитi грубою сiрою повстю, з якоi в Росii валянки катають.

Хвилини зо три минуло, перш нiж дверi вiдчинилися, i в проймi з’явилася жiнка рокiв шiстдесяти в теплiй синiй хустцi, синiй кофтi i чорнiй грубiй спiдницi аж до пiдлоги.

– Dobry wieczоr![13 - Добрий вечiр! (Пол.)] – привiтав ii Кукутiс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустiть переночувати?

– З Литви? До Парижа? – Жiнка придивилася до обличчя мандрiвника, потiм опустила погляд нижче i коли побачила дерев’яну ногу Кукутiса, то вiдразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?

І втямив Кукутiс, що його впускають на нiч. Інакше навiщо iм’я питати?

– Кукутiс, – повiдомив вiн.

– А я – Ельжбета.

Слiдом за господинею зайшов гiсть у кiмнату, ледь освiтлену слабкою лампочкою, свiтло якоi ще бiльше притлумлювала зелена тканина абажура.

На бiлих стiнах – безлiч свiтлин в однакових рамках. Пiд вiконцем лiворуч – овальний стiл i три вiденських стiльцi. Праворуч – застелене лiжко з пiрамiдкою трьох подушок, бiля неi – тумбочка. На нiй – карафка з водою, склянка та коробочка лiкiв.

Сiвши на стiлець, Кукутiс озирнувся й обернув свiй погляд до Ельжбети, котра присiла поруч.

– Добре, що ви пам’ять про рiдних зберiгаете! – сказав вiн у задумi, кивнувши на фотографii, що висiли на стiнах.

Жiнка вiдмахнулася, в ii очах, попри тьмяне свiтло, гiсть помiтив веселий вогник.

– Це я колись iз кiножурналiв повирiзала! Тут i актори, i спiваки нашi… З ними якось затишнiше. То до одного пiдiйдеш, то до iншого. Погомониш, i на душi легше стае!..

– Байдуже, отже, рiднi! – кивнув Кукутiс. – З чужими ж про те, що хвилюе, не радяться!

Ельжбета глянула в обличчя гостя, i в ii очах з’явилася стурбованiсть.