Шенгенська історія. Литовський роман

Старий, котрий спостерiгав за прикордонником, кивнув у вiдповiдь i, витягнувши з кишенi короткого сiрого пальта з пiднятим комiром старомодний кишеньковий годинник, вiдкинув накривку циферблата. Вiсiм хвилин до пiвночi.

– Може, зайдете? – спитав ввiчливо прикордонник.

– Може, й зайду, – вiдказав старий, але з мiсця не зрушив.

– Та заходьте вже, – повторив свое запрошення вiйськовий. – У нас i чай е, i дещо мiцнiше!

– Що ж це таке? – здивувався вголос старий. – Ви всiх без винятку готовi до себе запрошувати? Та й хiба дозволено пити на кордонi?

– Сьогоднi можна, – зiтхнув прикордонник.

 – Сьогоднi такий день, що можна.

І вiн вiдчинив дверi, зайшов у будиночок й огледiвся. Стариган пiднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в колiнi i закiнчувалася не важким черевиком, як лiва, а гумовим пiдбором, прибитим до дерев’яноi щиколотки.

У великiй кiмнатi прикордонноi застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькiй електроплитцi пускав iз носика пару синiй емальований чайник.

На пiдвiконнi мiж двох вазонiв зi старими алое стояла приземкувата, не вища за самi вазони, пляшка «Жальгiрiса». Поруч – маленькi чарки. А на стiнi над письмовим столом висiв портрет президента Адамкуса.

Старий перевiв погляд iз президента на трьох прикордонникiв. Похитав головою.

– Хто ж так кордон охороняе? – здивовано спитав вiн.

– Ми закриваемося, – сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офiцер i розвiв руками, показуючи, що бiльше вiн нiчого вдiяти не може.

– Кордон закриваете? – перепитав старий.

– Навпаки. Вiдчиняемо. А от прикордонний пункт бiльше не потрiбен, – сказав iнший прикордонник.

– І куди вас переводять?

– Кого куди, – зiтхнув третiй. – А я, вочевидь, поiду за нього, за кордон, – вiн кинув не дуже радiсний погляд у вiкно.

– Либонь, е ж такi краiни, в яких бракуе прикордонникiв, – задумливо промовив старий знову пiсля недовгоi паузи. – Але цi краiни або хворi, або великi… Або i те й iнше!

Роздiл 2.

Хутiр Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя

Дiд Йонас, зайшовши в будинок iз двома цеберками, повними чистого оксамитового снiгу, зупинився на гумовому килимку.

Свiтло коридорноi лампочки вiдсвiчувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених пiд стiною у вiльному напiвпорядку черевикiв i чобiткiв. З пари чоловiчих коричневих черевикiв стирчали все ще стисненi судомою морозу шнурiвки.

Опустив старий Йонас вiдра перед собою.