Шенгенська історія. Литовський роман

Втома – i фiзична, й емоцiйна – не дозволила йому навiть на себе розсердитися. Вiн опустив погляд униз – саквояж, затиснутий мiж нiг, був на мiсцi. Торба, в якiй лежала його маленька «iнвестицiя» у професiю, нiкуди не подiлася. Нiхто ii не вкрав, хоча вiн уже не раз чув про те, як крадуть у метро речi у поснулих або п’яних пасажирiв.

Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив iз корабля на берег. Озирнувся. На протилежнiй платформi в такий же зелений потяг сiдали пасажири.

Перейшов туди пiдземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг i поставити саквояж на пiдлогу, як дверi вагона синхронно зачинилися.

«Годилося б сьогоднi випити», – подумав.

Мобiльник показав час – пiв на дев’яту.

– Цiкаво, а Барбi вже повечеряла, чи чекае на мене?

Потяг нарештi рушив. Андрюс дивився вгору на лiнiйну схему одинадцятоi лiнii. Ще чотири станцii, i вiн удома!

Вологий прохолодний вiтерець прочесав його волосся, провiв невидимою мокрою долонькою по обличчю.

Легко став рiдним Бельвiль, тiшив то тут, то там яскравими вивiсками китайською й арабською мовами. Всi вiтрини свiтилися, хоча бiльшiсть крамничок уже були зачиненi. Бiля iнтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому свiту, стояли представники паризького iнтернацiоналу: iндуси, африканцi, араби, в’етнамцi. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вiтрини, звiльняючи шлях.

«Цiкаво, кому вони телефонують? – подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове iнтернет-кафе.

І раптом зупинився, глянув на вiтрину, на приклеенi до неi розцiнки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку краiн рiдну Литву – двадцять центiв за хвилину!

– Зателефонувати можна? – спитав англiйською.

– Ок, номер три! – Хлопець-араб за прилавком, пiд склом якого були викладенi беушнi мобiльники та новенькi заряднi пристроi, кивнув на ряд телефонних кабiнок, схожих на старомоднi шафки для одягу.

Андрюс витягнув п’ять евро, простягнув хлопцевi.

– After,[17 - Потiм (англ.).] – сказав хлопець i махнув рукою в бiк кабiнок.

Довгi гудки, що долинали з трубки чорного стацiонарного телефону, здалися Андрюсовi чарiвною музикою. Вiн знав, що кожен довгий гудок вiдповiдае довгому дзвiнку телефонного апарата, що стоiть у його будинку, в будинку його батькiв. Навiть якщо там нiкого немае, це не страшно.