Шенгенська історія. Литовський роман

Нехай сама щось i пропонуе!

Вiн озирнувся на засипану листям алею за ворiтьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабiч росли чагарники й iншi дерева, i в цьому вгадувався колишнiй парковий лад. Тiльки тепер цей парк здавався напiвдиким, покинутим. Та й «алейнi» туi стояли не струнко. Деякi з них вiдхилялися вiд загального ряду, iншi, навпаки, нахилялися вперед, зависали над дорiжкою.

– У тебе е план «Б»? – пiсля пiвгодинного мовчання стиха поцiкавився Клаудiюс.

Інгрида заперечно похитала головою. В ii очах зблиснули сльози.

І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на дорiжку, якою вони сюди прийшли, в бiк, звiдки долинав усе голоснiше й голоснiше звук автомобiльного двигуна.

Старенька, незвичного вигляду малолiтражка-унiверсал виринула з-за дерев i, пiд’iхавши до ворiт, зупинилася.

З машини вибрався схiдноi зовнiшностi чоловiк у довгому сiрому плащi. Не дивлячись на Інгриду з Клаудiюсом, обiйшов машину, вiдчинив одне з двох заднiх дверцят, узяв звiдти чорну шкiряну течку i парасольку.

Звук цей видався Клаудiюсу схожим на ляскiт звичайних квартирних дверей. Вiн придивився й обiмлiв: задня половина кузова була дерев’яною… І вiкна заднього ряду нагадували звичайнi вiконечка старого литовського будиночка.

«Саморобка?» – подумав Клаудiюс.

А водiй незвичайноi машини зупинився перед ними.

– Ви – Інгрида? – спитав вiн iз аристократичною англiйською вимовою, що так не пасувала до його схiдного обличчя.

Інгрида пiднялася з наплiчника.

– Мое iм’я Ахмед, ви зi мною домовлялися телефоном, – продовжив вiн.

З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неi – низку ключiв. Спробувавши три з них, вiн iз четвертоi спроби вiдчинив замок хвiртки праворуч вiд ворiт i жестом поманив Клаудiюса й Інгриду зайти.

Дверi в двоповерховий будиночок iз червоноi цегли йому вдалося вiдкрити з другоi спроби. Вже у вузькому холi-коридорчику Клаудiюса щось насторожило. Застояне вологе повiтря викликало бажання чхнути, але вiн затиснув собi пальцями нiс i зачекав, поки це бажання щезло.

На пiдлозi прямо по центру коридорчика стояли майже новi чоловiчi капцi. Ахмед iх вiдсунув ногою пiд лiву стiну й пiшов уперед. Залишивши наплiчники пiд вiшаком, Інгрида та Клаудiюс пiшли за Ахмедом i опинилися в маленькiй кухнi, де акуратний дерев’яний столик був встановлений пiд таким же акуратним вiконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудiюса до машини, якою приiхав Ахмед.

А той витер столик губкою, взятою з краечка мийки.