Пекло на землі

Випустили з меж п’ятихатськоi селянськоi республiки, але до Киева вже не доiхав: його зайняли бiльшовики.

У Жмеринцi вiдшукав Інформацiйне бюро й здав уповноваження. Куди це тепер? Додому? Нi… Вступив до студентського полку. А за тиждень нас вiдкомандували до вiйськово-старшинськоi школи в Кам’янцi.

Мiсяць приспiшеноi науки. З нас мали виховати iдейно-стiйких старшин. Але не вдалось. Запроданство командного складу, жахливе розмiрами дезертирство пiдточували фронт. Бiльшовики насувались. Небезпека загрожувала Проскурову й нас викликали на пiдмогу.

Школа стала залогою мiста Проскурова й резервною частиною фронту. Деякий час я був дижурним пiдстаршиною при штабi Омеляновича-Павленка (молодшого).

У Староконстантиновi вибухло повстання. З невеличким загоном чорноморцiв поiхав я з Омеляновичем-Павленком. З повстанцями легко впорались. Вони, переважно мiсцевi жиди, втiкли на Житомир. Настигати погналась чета кiнноти, а ми зiбрали нараду залоги. Виявилось, що тут не було влади. Начальники пiшого й кiнного вiддiлiв посварились за першенство й розпустили козакiв, а мiсто захопила жменя мiсцевих бiльшовикiв.

Виiжджаючи мiстом, бачили картини грабункiв. Один козак, заскочений у хатi на вчинковi, вiдповiв О. Павленковi:

– Нiяких командирiв груп я не визнаю. Я сам собi командир, поки при боцi шабля. І йди негайно з очей, коли на свiтi жити хочеш.

Сумнi вертались до Проскурова. Як так усюди, то запiлля наше гiрше, як сам фронт.

Приiжджав С. Петлюра. Промовляв до нас. Його слова «ми мусимо стримати фронт» вогнем пройняли кожного.

Всi юнаки бажали на фронт i мужньо сповняли отаманiв наказ: Три тижнi тримали фронт пiд Деражнею, витримали кiлька боiв, з 124 чоловiк у лавах залишилась половина. Сили танули.

Одного провесняного дня червонi облягли густою лавою. Дружною вiдсiччю вiдперли перший натиск. Але опiвднi пiд’iхало три панцирники й стали хрестити нас з 8 гармат. Перебiгаючи пiд вогнем, ми заняли незручну позицiю. Червонi вдруге пiшли в наступ. Правi сусiди – Поштово-телеграфний курiнь, зазнавши страшноi поразки вiд гарматного вогню – не стримали напору й знялись, не сповiстивши.

Нас обiйшли колом. Надii на вiдхiд не було. «Вiдходь» – передалось по лавi. Створилась панiка, бо залишався невеличкий просмик понад залiзницею. Кинулись тiкати в хаосi. Бiльшовики навздогiн. Пiдскочив панцирник i став косити нас на рiвнинi з кiлькох кулеметiв. Єдиний рятунок був на низ у Буг. Не вагаючись, кидались ми в кригу, бо лiд щойно трiснув.