Пекло на землі

Наше положення ставало безвихiдне. Укрившись в захистку, уперто вiдбивались, але непевнi були, чи не обходять. Пробиватися ж 25 багнетам було неможливо.

Занепокоiвся. Коли б хоч Гарковець добiг до штабу своечасно. А там гула невгомонна пальба. Гранати з ревом-розпачем розстрiскувалися над селом.

Кiлька разiв зривались червонi, але ми влучно попадали – косили iх ряди.

Смеркало вже, як прибiг Гарковець, а разом з ним розстрiльною чета Музики П. Пiдбадьоренi пiдмогою, зразу кинулися в атаку й пiгнали ворога долиною.

Аж опiвночi вiдпочивали, а ранком звели пiдрахунки. В наших лавах три забитих та шiсть ранених, зате налiчили 39 убитих дячишинцiв та з два десятки ранених, у додаток три парокiнних тачанки й один «Максим». Дiстав я тодi похвалу.

Та щастя нам всмiхалося недовго. Збоку станцii Константинова червона орда напирала на Проскурiв. Нас зняли з-пiд Жмеринки. За день i нiч зробили 90 з гаком км, а справи не врятували. Проскурiв з трьох бокiв облягла Богунська дивiзiя арештантiв.

Вступати в бiй перед самим мiстом стомленiй нашiй дивiзii було ризиковано.

Здали Проскурiв. Почався вiдступ та пiвторамiсячнi поразки – змагання з незрiвняно бiльшим ворогом. Дух у частинах упадав, танули сили. Крiм фронтових невдач, деморалiзували, гнобили сотнi дошкульних причин: голод, змора, морально прикра атмосфера.

Здавалось, нiчого не було в нас, що так потрiбне вояковi. Найголовнiше – брак на зброю: козак мав так обмаль набоiв, що не годен був витримати середньоi перестрiлки; половину позицiй залишали лиш через брак набоiв.

Вояки голi, босi калiчились по терниськах, лiсах, дригонiли холодними ногами в лавах та вартах. Не було в достаток хлiба, солi. Хвороба стала косити людей – цинга, тиф, малярiя, пропасниця; хворих лягало бiльше як ранених у боях.

Далась втямки вiдсутнiсть солi. Цiлих три тижнi iли несолене. Заб’ють годовану свиню: ситне мясо лиснить, аж очi вибирае, як кидають в котел. Коли ж береш до рота – нi товщу, нi смаку; жуеш, ковтаеш, а воно не йде, бо як трава.

Прагнеш солi, на що не глянеш – бачиш сiль. Ех, коли б хоч крихта: солоний, ласий шмат…

Життя не було. По людях жебрали, хоч i в них не було. Мiняли… за набоi. Дорогi вони були, та голод i жага на це кидали. За грудку солi у хлопчини, що в мами вкрав, останню набiйницю вiддавав козак.

Найприкрiший момент переживали в червнi. Всi сили сконцентрували в районi Ярмолинець. Грудьми вiдбивали вiд бiльшовицькоi навали Кам’янець. Труднощi були переможенi.