Пекло на землі

Погнались, щодуху було, серединою села, повiльнiше пiшли на околицях, спускалися в долину. Я зажахся вiд спеки i втоми iз спрагою став пити з джерела. Власюк пiшов пiд гору й сховався у подвiр’i.

Задовольнив снагу i стало легше. Оглянувсь навколо: холодок, розкiшна благодать природи. З такою насолодою прилiг би, вiдпочав, забув би все. А за плечима строчить кулемет. Певне десь стялись нашi. І так щодня, нi хвилини супокою…

– Ай, за що ж це?! – почув, скочив крiзь перелаз, поминув клуню й бачу: Власюк мiй впав, а дядько хмолостяе цiпакою.

– Волоцюги! Вам воювати захотiлось. Оце влада, панування.

Кров люттю заграла. Пiдбiг i, не чуючись в руцi, вгатив прикладом в карк. Настиглий дядько брикнув з пiдскоком. Власюк пiднявся та за крiс.

– Остав! Нехай його Господь поб’е. Як не тепер, – колись скарае совiсть. Бiжiм…

– От супостат, – задихувався Власюк. – Я до порога «води подайте, а вiн, гадюка, з-за вутла ломакою вбамбурив. Ну й Подiлля…

Досадно було. Женуть нас. Кладемо життя за них.

Жертвуемо себе, щоб вiдвоювати право батькiвщинi. І замiсть помагати, кленуть нас, волоцюгами називають, цiляють з-за вугла. Яка трагедiя нашого вояка. Душею линем до народу, за його щастя б’емося, а вiн за ворога тебе приймае…

Були й вiдрадно-свiтлi моменти щироi допомоги з боку селянства. Фронт у Глушкiвцях. З четою розвiдчикiв пiшов я пiд Ковалiвку (праворуч Глушковець), щоб забезпечити можливий наскок ззаду. Такi «номерi» – нам не диво. «Червонцi» скубали нас зi всiх бокiв, а найчастiше сiпали ззаду.

Пiшли i забарились. Доходимо до Ковалiвки, а з другого кiнця здiймаеться кубло куряви. Вглядаемось – бiльшовики. Не так то вже й багато, село в садках – пригiдне для пiхоти. Отже перетинають – рiшили.

Скочили в садки, складаючи плян наскоку. Головне, куди намiрились чорти. Коли б знаття, що вдаряться на Глушкiвцi: в оцiй дiрi б iх притиснути.

Сiльську тишу прорiзало кiлька глухих стрiлiв.

– Савко! – гукнув до Гаркiвця. – Пройдемось селом, а ти, – наказував Петру Музицi, – будь напоготовi.

Можливо, розминемся, i сунуть сюди – чеснути iх густим пшоном.

Пiшли попiд тином. З-поза перелазу обiзвалось:

– Козаки! Не йдiть в село. Рятуй, Боже, там большаки. Оце влетiли i хазяйнують у попа, – злякано таемничив дядько.

– Скiльки iх? – пiдступаемо.

– А коней зо три десятки буде. Та ухарi такi, що рятуй, Боже. Я оце звiдти. Влетiли у подвiр’я i – бах, бах, рятуй, Боже. «Виходцi, церковний пес. Дайош монету й самогону».