Пекло на землі

Пiд’iхав полковник, став.

– Передаю вам, отамане, сина. Борiться, нам кращу долю завоюйте, та живi домiв вертайте.

Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матiр-Украiну борони. Спасибi, панiматко», – i поцiлував стареньку в руку, а до всiх:

– Щасливi залишайтесь!

– Здоровi повертайтесь, – обзиваються засмученi жiнки.

Таких картин я бачив чимало.

Сльози ставали в очах…

Йдучи навпростець, наша дивiзiя випереджала фронт. Ще Козятин у бiльшовикiв, а ми пiдходим до станцii Зарудинцi.

Селяни (з Олiйникiв, здаеться) передали, що на станцii iх з тисяча. Пiсля урочистоi зустрiчi 2-й та 3-й куренi пiшли у наступ. Прилучилось ще з 30 селян-«новобранцiв».

Я з четою мав кiнець правого крила. Душа пiдносилась, як глянув на широченну нашу лаву. Еге, та з такою силою хоч на самого чорта вдарити. Йшли бадьоро i впевнено. Я дiстав наказ пройти вперед, заатакувати ворога, щоб вiдтягнути його увагу вiд нашого лiвого крила.

Вiддiлившись вiд куреня, ми взяли праворуч i гусаком помежи копи пiдступали до станцii.

Було труднувато, бо навколо рiвнина, як на долонi. Загiн двое нас обстрiляла розвiдка. Вiдтиснули ii й нахрапом лiзли ближче. Станцiя була вже на виду. Перескочили балку й хотiли прямувати до станцii, не бачучи перешкоди.

Враз виринула з-за рогу прегуста лава i з сальвою кинулась на нас. Ми залягли й вiдстрiлювались. Не з медом прийшлося нам. За п’ять хвилин – три ранених. Нi лежати, нi вiдступати, бо сиплять, як дощем; кулемети сiчуть землю, що й глянути не можна.

Я наполошився. Прилипши до полукiпка, думав, коли б хоч людей живих вивести. Десь взялося панцирне авто i ну ж гатити картечами, роблячи навколо кашу. Ще два ранених. Бiда…

Вгатило стрiльно й коло мене. Очунявся по кiлькох хвилинах з ошмаленим лiвим боком. Головою не поверну, а в правому вусi гуде, вся лiва щока в остюках. Ранило снопом, чудернацько трохи. Менi кричать, – не чую.

Коли поглянув, – на нас бiжать червонi. Хлопцi зiрвались без команди, кинувши двох ранених.

Побiг i я, пригинаючись вiд куль, як вiд джмелiв.

– Лiворуч балкою, – кричав панiчно. – Та помагайте Борецькому.

І хапаючись один наперед другого, летiли в пострасi, як нiколи.

Враз машинально спинились. На лiвому крилi запалала перестрiлка. Прояснiло, а дехто став пiдлазити на горб.

– Хлопцi, червонцi вiдступають.

– А кулемети аж закашлювалися.

– Слава! – гримнуло й луна долиною скотилась. Кулеметам наче пельку позатикало.