Пекло на землі

– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кiлька голосiв.

Сход загудiв ще грiзнiше.

Але офiцер розвiяв смiливiсть.

– Команда, – закричав несамовито i бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружiть бунтарей!

Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужi руки й повели до повозки, де стояв напоготовi кулемет.

Розправа кiнчилася спокiйно. Покiрне ще тодi наше село погодилось дати 25 тисяч, загiн виiхав з села й мене узяв до мiста.

У комендатурi служив знайомий офiцер Чайковський.

Неприемно йому стало, коли довiдався, за що мене забрали.

– Не бiйся. Вечером будеш удома.

Пiд вечiр випустив мене на подвiр’я, нiби на прохiд, i шепнув:

– У штахетах он дiра. Гайда й щоб духу твого не чути було в мiстi.

За тиждень я – студент Державного украiнського унiверситету. Тут повiвало iншим духом. Гетьманату нiхто з украiнства вже не пiдтримував. А певного ранку Киiв приймав радiсну новину: Директорiя проголосила повстання.

Защемiло серце, коли з-за Киiва доносилась гарматня канонада.

Заворушилось украiнство мiста: таемнi збори, перехiд за фронт, агiтацiйна лiтература, розклад ворога, головно нiмцiв.

Одного вечора з пакою вiдозв «До нiмецьких воякiв та старшин» бiг я на Тургенiвську вулицю, де стояв нiмецький полк, що мав завтра виступати на позицiю. Перша моя пiдпiльна спроба. Терпко билось серце, як пiдходив до будинку № 12. Стоiть вартовий. Не смiю пiдступити. Пройшов раз повз нього, глянув у суворе обличчя. Вiйнув по тiлi морозний ляк.

Пройшов у друге, пригадуючи нiмецькi фрази. Вийшов з помешкання вояк. Я за ним:

– Lieber Kamerad, – тихо й несмiливо. – Bitte, – подав кiлька проклямацiй i далi.

Втiшений удачею, перебiгаю вулицю: на другому боцi трьох.

– Bitte sehr, meine Неrren, lesen sie. – Беруть здивовано й вдивляються, я далi. Вiдважився, пiдступив до вартового й витяг цiлий жмут. Залишилась ще пара метеликiв. Пiдбiгаю з останньою: – Bitte! – Вхопив i до свiтла лiхтаря.

– Halt! – крикнув, пiдбiг до мене.

 – March mit mir.

Переляканий вщерть, опинився в комендатурi. Там довгенько радились, сварились, видно, кiлька старшин, i врештi випустили. Щасливий удвiчi летiв я додому.

Ще бiльшим щастям був для мене день, коли до Киева урочисто вступала Директорiя.

Настали днi державного будiвництва. Я працював в iнформацiйному бюрi при Директорii: роз’iжджав по мiстах, передавав низовим органам директиви центру та збирав вiдомостi про настроi на мiсцях.