Саламандра (збірник)

Хапаючись, мов потопельник за соломинку, Помян зателефонував до Збошина, сусiдньоi станцii з протилежного боку, припускаючи, що то звiдти йдуть сигнали тривоги. Зрозумiло, що вiдповiдь була заперечна – i там усе котилося взiрцевим порядком.

– Чи я збожеволiв, чи вони не при розумi? – запитав вiн перехожого залiзничника. – Пане Сорока, чи ви чули тi проклятi дзвiнки?

– Чув, пане начальнику, чув. О, знов! Кi-ка-дук!

Справдi, невблаганнi молоточки вкотре вдаряли у металевi стiнки дзвоникiв – благали прислати допомогу: аварiйникiв i лiкарiв.

На годиннику минала вже перша. Помян розлютився:

– А що мене то все, в кiнцi кiнцiв, до ста чортiв, обходить? Тут усе в порядку, там усе на мiсцi – тож чого ти хочеш, до дiдька рогатого? Якийсь глашiвський блазень нам робить фiглi, колошкаючи цiлу станцiю! Повiдомлю наших зверхникiв, i квит!

– Не думаю, що цього досить, пане начальнику, – спокiйно зауважив помiчник. – Справа занадто поважна, аби так ii сприймати. Радше треба припустити, що це якась помилка.

– Добра собi помилка! Хiба ти, колего, не чув, що вiдповiли менi з обох найближчих станцiй? Невже вони не зафiксували б сигнали, що iх надсилае якась дальша станцiя? Якщо цi сигнали досягли нас, то вони мусили перейти через iхнi дiльницi. Отож?

– Отож, робимо простий висновок, що iх надсилае якийсь обхiдник мiж Дiбровою i Глашевом.

Смiян уважно подивився на пiдлеглого:

– Тобто, кажете, якийсь будник? Гм… можливо. Але пощо? Адже нашi люди обстежили всю дистанцiю колii i не знайшли нiчого пiдозрiлого.

Службовець розвiв руками.

– От цього вже не знаю. Справу можна вияснити пiзнiше у порозумiннi з Глашевом. У кожному разi я гадаю, що можемо спати спокiйно i не зважати на дзвiнки. Все, що належало, ми зробили: дистанцiю докладно обстежено, на лiнii нема анi слiду небезпеки, якою нам загрожують. Я вважаю цi сигнали просто, так би мовити, фальшивою тривогою.

Спокiй помiчника передався начальнику. Вiн попрощався i зачинився на решту ночi в кабiнетi.

Але працiвники станцii сприйняли це не так легко. Вони з’юрмилися на блоцi навколо стрiлочника i шепотiлися мiж собою. Час вiд часу, коли тишу ночi порушував новий дзвiнок, схиленi одна до одноi голови залiзничникiв оберталися у бiк сигнального стовпа, i iхнi очi, сповненi забобонною тривогою, стежили, як б’ють молоточки.

– Погана прикмета, – буркотiв сторож, – погана прикмета!

І так грали сигнали аж до свiтання.