Саламандра (збірник)

Мiй нещасливий талант породжений душею цiеi околицi. Живу на межi двох свiтiв.

– Ultima Thule! – шепнув я, опускаючи голову.

– Ultima Thule! – луною озвався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши зацiпенiння, запитав:

– Чому ж ти, так ясно все усвiдомлюючи, не переiдеш в iнше мiсце?

– Не можу i у жодному випадку не бажаю. Вiдчуваю, що коли звiдси втечу, то пiду наперекiр своему призначенню.

– Ти стаеш марновiрним, Казику.

– Нi, це не марновiрство. Це призначення.

Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землi, менi належить виконати якусь мiсiю, яку – я не знаю ще, тiльки слабо ii передчуваю…

Вiн замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевiвши своi сiрi очi, осяянi свiтлом призахiдного сонця, на скелясту прикордонну стiну, додав пошепки:

– Знаеш, менi здаеться iнодi, що цiею прямовисною стiною закiнчуеться видимий свiт, а там, по той бiк, починаеться свiт iнший, новий, якесь незнане на людськiй мовi mare tenebrarum – море темряви.

Вiн опустив до землi стомленi пурпуром вершин очi i озирнувся в протилежний вiд колii бiк.

– А тут, – продовжував вiн, – тут закiнчуеться життя земне. Оце його останне зусилля, останне кiнцеве вiдгалуження. Тут вичерпуеться його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя i смертi, повiрник таемниць з того i цього боку гробу.

Договорюючи цi слова, Йошт зазирнув менi глибоко в очi. Був красивий у цю хвилину – обличчя мiстика i поета: натхненний погляд увiбрав у себе стiльки вогню, що я не мiг витримати променистоi його потуги i схилив голову.

Наприкiнцi вiн запитав:

– Ти вiриш в життя пiсля смертi?

Я поволi пiдняв голову.

– Не знаю. Кажуть, що доказiв «за» i «проти» однакова кiлькiсть.

– Померлi живуть, – твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краем.

– Вже пiзно, – помiтив Йошт, – тiнi виходять з гiр.

Тобi пора вiдпочити з дороги.

На тому i закiнчилась наша пам’ятна розмова. Вiдтодi ми жодного разу не торкалися вiчних питань, не згадували про дар ясновидiння. Я уникав дискусiй на тему, яка Йошта помiтно нервувала. Але одного разу вiн сам нагадав менi про своi невеселi здiбностi.

Трапилося це десять рокiв тому, в липнi. Всi деталi я пам’ятаю з винятковою точнiстю – вони назавжди врiзалися у мою душу.

Була середа, 13 липня, святковий день.