Енеїда

Але Нептун запримiтив тим часом, що море заграло

125 І зашумiло могутне, що пущено бурю й на днi вже

Зрушились води стоячi. Ображений тяжко, iз моря

Виглянув i понад хвилi пiдняв вiн спокiйне обличчя.

Бачить, що флот Енеiв по цiлому морю розбитий,

Валиться море i небо, здаеться, уже на троянцiв.

130 І перед братом не вкрилися хитрiсть i пiдступ Юнони.

Кличе вiн Евра й Зефiра до себе i так до них мовить:

«Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?

Ви лиш вiтри, а посмiли без волi моеi й наказу

Небо змiшати з землею i горами хвилi пiдняти?

135 Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилi кипучi.

Потiм уже не таку вам покуту завдам за провину.

Гей же, рушайте мерщiй i вашому пановi мовте,

Що не йому над морями знак влади – цей грiзний тризубець —

Доля дала, а менi. Хай дикi тримае вiн скелi,

140 Вашi, Евре, оселi, Еол хай бундючиться там же;

Там, в тих хоромах, нехай у в'язницi вiтрiв вiн царюе».

Так вiн промовив; та скорше, нiж слово сказав, заспокоiв

Збурене море, розвiяв згромадженi хмари i сонце

Викотив знову на небо.

145 Судна iз гостроi скелi, що сили iм стало, стягають.

Сам вiн тризубцем пiдважуе, сам i пiски розгортае,

Море вгамовуе й iде по хвилях в легкiй колiсницi.

Так-то бува, як великий народ забунтуеться часом:

Чернь безугавно лютуе, i вже смолоскипи лiтають,

150 Гостре камiння летить, а зброею лютiсть кермуе.

Мужа, проте, як побачать, що в них у пошанi великiй, —

Мае-бо вiн i заслуги, – то змовкнуть, щоб слухати пильно;

Грае на iх почуттях вiн словами i гнiв iх гамуе.

Так увесь гомiн на морi затих, коли батько поглянув

155 Ген понад хвилi, проiхав по чистопогiдному небi:

Кiньми правуе до бiгу, мов льоту, й вiдпружуе вiжки.

Втомленi люди Енея прямують шляхом своiм просто,

Де побережжя найближчi; i так у Лiвiйську краiну

Їдуть. Там глибоко затишок е в узбережжi, там пристань

160 Острiв своiми зробив берегами, бо кожна там хвиля,

Ринучи з моря, об них розiб'еться й, роздвоена, круто

Знов повертаеться.

Небу грозять iх вершини високi; внизу ж попiд ними

Води спокiйнi мовчать. Лiси мерехтять доокола,

165 Темнi там тiнi простелюе гай таемничий. З другого

Боку печера, в нiй скелi звисають; вода там солодка.

Викутi крiсла у каменi дикому – нiмф то домiвка.