Титан

– І все ж таки ви – невловима, – продовжував вiн, нахиляючись до спiвбесiдницi. – Ви нагадуете менi щось, чого навiть не висловити словами: переливи барв, аромат, обривок мелодii… спалах свiтла. Я тепер тiльки про вас i думаю. Ви дуже тонко розповiдаете про картини. Менi подобаеться ваша гра на роялi, ви вкладаете в неi частинку себе. Ведете мене в iнший свiт, вiдмiнний вiд того, в якому живу я. Розумiете, про що я?

– Я рада, якщо це так. – Рита глибоко i дещо театрально зiтхнула. – Але ви малюете аж надто привабливий портрет, я ще бозна-що про себе подумаю, – i вона зробила чарiвну мiну, округливши та випнувши губки.

Розпалена, розпашiла, вона задихалася вiд почуттiв, що ii захоплювали.

– Авжеж, ви така, – наполягав Ковпервуд, – такою я завжди вас вiдчуваю. Ви знаете, – вiн ще нижче схилився до ii крiсла, – часом менi здаеться, що ви ще зовсiм не жили, нiчого не бачили, але ж це багато додало б до вашоi досконалостi. Менi б хотiлося, щоб ви побували за кордоном – зi мною або без мене.

Я захоплююся вами, Рито. А я для вас хоч щось значу?

– Так, але… – Вона зам’ялася. – Боюся цього всього i вас боюся. – Їi губки знову примхливо випнулися – мила звичка, що полонила його ще з першого дня знайомства. – Краще побалакаемо про iнше. Гарольд жахливо ревнивий. І що подумае панi Ковпервуд?

– Я знаю, але чи варто зараз тривожитися про це? Й яка Ейлiн шкода вiд того, що я розмовляю з вами? Життя – в спiлкуваннi iндивiдуальностей, Рито. А у нас iз вами е дуже багато спiльного.

Хiба ви цього не вiдчуваете? Ви – найцiкавiша жiнка, яку я будь-коли зустрiчав. Ви вiдкриваете менi щось нове, про що я нiколи навiть не здогадувався ранiше. Ви маете це зрозумiти. Скажiть менi правду, подивiться менi в очi! Ви ж не задоволенi своiм життям? Не такi щасливi, як могли б, як хотiли б бути?

– Нi. – Вона задумливо розгладжувала пальцями вiяло.

– Ви – нещаснi!

– Колись менi здавалося, що я щаслива. Але це було давно.

– Воно й не дивно! – гаряче пiдхопив закоханий чоловiк.

 – Ви не можете вдовольнятися роллю, яку виконуете тепер, вона занадто для вас незначна. У вас е власна iндивiдуальнiсть, а ви жертвуете нею, щоб пiдтримувати багаття iншоi людини. Не хочу цим сказати, що пан Солберг не талановитий, але з ним ви нiколи не будете щасливi. Мене вражае, як ви цього самi не усвiдомлюете.

– Та звiдки вам знати! – в ii голосi чулася втома. Вiн пильно поглянув на жiнку, i вона затремтiла.