Титан

 – Може, я зможу допомогти? – чоловiк радiв би нагодi витягнути Риту зi скрутного становища, надати iй послугу та пiдкорити ii своею добротою. – Зараз ми проiдемо в Джексон-парк, пообiдаемо там у павiльйонi та повернемося в мiсто при свiтлi мiсяця. Гаразд? Та посмiхнiться ж, будьте веселi, як завжди. Про що вам сумувати? Я готовий зробити для вас усе, що забажаете, – все, що в моiх силах! У вас може бути все, чого запрагнете. Що вас турбуе? Ви ж знаете, наскiльки ви менi дорогi. Розкажiть про своi труднощi, дозвольте позбавити вас будь-яких турбот.

– Нi, ви для мене нiчого не можете вдiяти, принаймнi зараз. Труднощi? Ну та якi там труднощi! Все – марнота марнот!

Вона навiть про себе розповiдала з недбалою вiдчуженiстю, в якiй домiнувала якась особлива привабливiсть. Ковпервуд був вражений.

– Але ви для мене – не дрiбниця, Рито, – м’яко сказав вiн, – як i все, що вас стосуеться. Я вам казав, як багато ви для мене означаете. Невже ви самi цього не бачите? Для мене ви – найскладнiша з усiх загадок i найцiкавiша.

Я втрачаю глузд через вас. Із часу нашоi останньоi зустрiчi я все думав i думав. Якщо у вас е якiсь турботи чи тривоги – подiлiться зi мною. Бо в мене зараз тiльки одна турбота – ви. Поеднайте свое життя з моiм, i я влаштую так, що ви будете щасливi. Ви потрiбнi менi, а я – вам.

– Так, – сказала вона, – я знаю… – І затнулася. – Нiчого особливого не сталося, ми з Гарольдом трошки посварилися.

– Через що?

– Через мене. – Вона знову примхливо випнула вуста. – Не можу ж я вiчно палити фiмiам, як ви тодi сказали.

 – Слова Френка мiцно засiли у неi в головi. – Але це все – позаду. Погляньте, який дивовижний день, просто пре-чу-до-вий!

Ковпервуд поглянув на неi та похитав головою. Яка вона чарiвна в своiй непослiдовностi! Правлячи кiньми та балакаючи з Солбергом, Ейлiн нiчого не чула i не бачила. Вона була поглинута своiм супутником, а крiм цього, ii вiдволiкав потiк екiпажiв, що прагнули на Пiвдень по Мiчиган-авеню i миготiли повз дерева з нiжним молодим листям, зеленi газони, скопанi клумби, вiдчиненi вiкна будинкiв.

Уся чарiвна принаднiсть весни викликала в Ковпервуда радiсне вiдчуття життя, що наче знову вiдкривалося для нього. Якби все те захоплення, що вiн зараз вiдчував, можна було б побачити, воно оточило б його осяйним ореолом. Панi Солберг вiдчувала, що ii чекае фантастичний вечiр.

Обiдали в парку, просто неба, курчатами, смаженими в сухарях, пили шампанське й iли вафлi. Словом, усе було як годитися.