«Ефект Вертера» та інші новели

Рейтинг, да, рейтинг цього дня нам забезпечено. Але як дослухатись, то й Артем мае рацiю… То що?

– То що, Сергiю Павловичу? Цейтнот! – показують на студiйний годинник.

– Даем. Профi ми чи не профi? І далi протягом дня: рука на пульсi, розвиток теми. Полiцiя, патологоанатом, знайти того коханого, i ще раз до матерi, – словом, все по повнiй програмi. Поiхали!

І все стало на своi мiсця. Вийшов «Ранковий сполох» iз сюжетом, потiм ще кiлька разiв у новинах, усе з новими подробицями. А ще безлiч iнших сюжетiв, i бiганина, i зустрiчi, i дзвiнки, i вiзити, i виклики до начальства, i листи електронкою, i гримання на пiдлеглих, i «молодцi!» до пiдлеглих, i все як бiлка в колесi: сказано – вiддiл новин.

Навiть не подзвонив додому до Вiки. Зрештою, рiдко якого дня згадае. Дiвча приходить зi школи, обiдае, потiм сiдае за домашку, а вже як тато вертаеться з роботи пiзно ввечерi, то i домашка готова, i посуд помито, i снiданок на завтра в холодильнику… Вона славна, в усьому заступила маму, хоч i лише десятий клас.

Так i сьогоднi. Подзвонити знову забув, але це ж як завжди. Посуд помито, книжки й диски – в акуратний стосик бiля комп’ютера… А якщо кудись iде, то лишае записку: «Пiшла на дискотеку» чи «Пiшла до Ленки»… Так i сьогоднi, записка.

«Таточку, я тебе дуже люблю, але ще дужче Володю, а вiн сьогоднi женився. Вибач. Прощай».

Сергiй Павлович ще не второпав записки, як задзвонив мобiльник. Карпенко, друзяка, дзвонить:

– Старий, я шось не поняв, я тут проiжджав Киiвським шосе – по-моему, твою Вiку бачив.

Шо вона тут робить в таку пору? Ти там пильнуй. Ну пока!

Як ошпарений вистрибнув з квартири! стрибнув у машину! помчав порожнiми вулицями на Киiвське шосе! здалеку побачив мигтливi вогнi!! виплигнув з машини – й закляк.

Мигтiли сполохи «швидкоi», i полiцii, i знiмальна група Третього регiонального робила сюжет.

ПОЖИРАННЯ ДІТЕЙ

Як е щось, про що кажуть:

«Глянь: ось нове!» —

то воно вже давно було у вiках,

якi були перед нами.

    Еклезiаст, 1:10

Священика вкинули до камери першим. Крiзь грати яснiла сонячна днина, i трохи оговтавшись та втерши кров з обличчя, вiн узявся розглядати свое тимчасове пристанище. Аж геть тимчасове, бо то камера смертникiв, отець уже знав.

На всiх чотирьох стiнах не було живого мiсця вiд написiв. «Умираю за правое дело, товарищи». «Будьте проклятi, кати!». «Помилуй нас, Господи».