Фінансист

Син, не настiльки демократичний, як батько, позбавлений його меткоi кмiтливостi i працездатностi, не вiдчував нiчого, окрiм вiдрази до комерцiйноi дiяльностi. Справи, полишенi на його опiкування, безсумнiвно, зiйшли б нанiвець. Батько це бачив, засмучувався i все сподiвався, що знайдеться який-небудь молодик, який зацiкавиться справою, буде продовжувати ii на колишнiх засадах i разом з тим не витiснить його сина, – одне слово, людина, готова задовольнятися роллю молодшого компаньйона.

І ось iз рекомендацiями вiд Сенеки Девiса з’явився молодий Ковпервуд.

Мiстер Вотермен окинув його критичним поглядом. Ну що ж, подумав старий, хлопчина показний. З нього може щось вийти. Хлопець тримався невимушено i одночасно з гiднiстю, без найменших ознак хвилювання або сором’язливостi. За його словами, вiн умiв вести розрахунковi книги, хоча i не розбирався в усiх тонкощах хлiбно-комiсiйноi справи. Але ця галузь цiкавила його, i вiн хотiв би спробувати в нiй удачi.

– Цей хлопчина менi подобаеться, – сказав братовi Генрi Вотермен, пiсля того як Френк пiшов, отримавши пропозицiю завтра вранцi приступити до нових обов’язкiв.

– У ньому щось е. Такий юний, кмiтливий, жвавий юнак давно вже не переступав нашого порога.

– Авжеж, – погодився Джордж, худорлявий i вищий, нiж брат, iз карими, трохи мутними, задумливими очима i рiденьким темним волоссям, що iще бiльше пiдкреслювало бiлизну лисини на його яйцевиднiй головi. – Досить приемний хлопець. Дивно, що батько не взяв його до себе у банк.

– Хтозна, може, у нього немае такоi можливостi, – заперечив брат. – Адже вiн там усього-на-всього головний касир.

– Це правда.

– Що ж, випробуемо його. По-моему, у нього будь-яке дiло пiде. Багатообiцяючий юнак!

Генрi Вотермен встав i попрямував до парадних дверей, що виходили на Другу вулицю. Холодок брукiвки, захищеноi вiд ранкового сонця суцiльною стiною будинкiв (серед них була i будiвля його контори), стукiт копит, гуркiт пiдвод, вируючий натовп – все це подобалося йому.

Вiн подивився через дорогу – три- i чотириповерховi будинки, майже всi з сiрого каменю. У них теж вирувало життя, i Генрi Вотермен подякував небу за те, що колись йому прийшла до голови думка заснувати свою справу в такому людному мiсцi. Шкода тiльки, що вiн свого часу не придбав тут ще кiлька дiлянок.

«Добре, якби цей молодий Ковпервуд виявився пiдходящою для мене людиною, – подумки розмислив старий. – Я був би позбавлений безлiчi зайвих клопотiв».