Фінансист

Хармон, котрий у суспiльствi на всiх наводив нудьгу, дуже непогано розбирався в фiнансових питаннях. Довготелесий i рудуватий, iз карими очима, вiн, попри свою меланхолiйну зовнiшнiсть, був вельми метикований i завжди готовий пуститися на будь-яку аферу не дуже великого масштабу i досить безпечну з погляду кримiнального кодексу. Вiн не був особливо хитрий, але, як би там не було, хотiв висунутися.

Томас Вайкрофт, останнiй член цього корисного, але не надто поважного трiумвiрату – високий сухорлявий чоловiк iз виснаженим, землистим обличчям i глибоко посадженими очима, – незважаючи на свою непоказну зовнiшнiсть, мав неабиякий розум.

За професiею ливарник, вiн потрапив у полiтичнi дiячi випадково, як i Стiнер, адже зумiв стати у нагодi. Йому вдалося призбирати невеликий капiтал завдяки участi в очолюваному Стробiком трiумвiратi, який займався всiлякими й досить своерiдними справами, про якi йтиметься нижче.

Фiрми, органiзованi пiдручними Молленгауера ще при старому складi мунiципалiтету, торгували м’ясом, будiвельними матерiалами, лiхтарними стовпами, щебенем – усим, що могло знадобитися мiському господарству.

Пiдряд, запланований мiстом, не пiдлягав анулюванню, але щоб отримати його, необхiдно спершу «пiдмазати» декого з членiв мiського самоврядування, а для цього потрiбнi грошi. Фiрма зовсiм не зобов’язана сама займатися забоем худоби або вiдливкою лiхтарних стовпiв. Вона повинна лише органiзувати цю справу, отримати торговий патент, домогтися вiд мiського самоврядування пiдряду на поставку (про що вже, звiсно, подбають Стробiк, Хармон i Вайкрофт), а тодi передоручити певний пiдряд власникам бiйнi або ливарного заводу, якi будуть постачати усе необхiдне, видiливши посередницькiй фiрмi вiдповiдну частку прибутку. Частка ця, в свою чергу, буде роздiлена i частково передана Молленгауеру i Сiмпсону пiд виглядом добровiльноi пожертви на потреби очолюваного ними полiтичного клубу або об’еднання. Все це робилося дуже просто i до певних меж цiлком законно. Власник бiйнi або ливарного заводу навiть i не мрiяв про те, щоб самому домогтися пiдряду. Стiнер або будь-хто iнший, хто в цей час вiдав мiською казною i за невисокi вiдсотки давав у борг грошi, потрiбнi власнику бiйнi або ливарного заводу для забезпечення поставки чи для виконання пiдряду, отримував не лише своi один-два вiдсотки, якi клав у кишеню (адже так робили i його попередники), але ще й неабияку частку прибуткiв.