Максим Гримач

Максим Гримач

Вовчок Марко

Марко Вовчок

МАКСИМ ГРИМАЧ

І

Не за вас се дiялось, — давно колись, як панувала на Вкраiнi удвозi Польща i Московщина. Московщина обладувала Украiною сьогобочною. Застави хоч стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як от тепер по Збручевi, чи що; то Днiпром руччiшi людцi перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчi-сутозлотi, пахучi шафрани й крами дорогii, в барильцях щире золото й срiбло.

Саме проти Черкас, нижче Домонтова, сидiв хутором над Днiпром Максим Гримач; то сей i довгенько кохався в тому.

Такий-то багатир! Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в недiлю помiж люди, то так його i обступлять. Дуже його любили.

— От, — каже, було, хто з громади, — ти, брате Максиме, зовсiм у пана вбрався.

— Еге ж, братiку, вбрався. Вбирайтесь лишень i ви, добрi люди. Добре панам жити, кат iх не взяв! Уже тепер годi за вас пiдставляти шию, годi! Буду iсти, та пити, та хороше ходити, — звiсно, так, як пановi вельможному годиться.

А такий був: нехай тiльки станеться кому з нашого села пригода — головою ляже, а вирятуе; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчуе. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то вiн i хату його спалив, i попiл розвiяв, i самого протурив за Днiпро. Коли жив, то, може, й досi пам’ятае, якi нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача.

Був Максим удовець, мав двi дочки. Одна — Катрею звали — вже дiвчина доросла, а хороша та пишна, як королiвна; друга — Тетяна, так собi пiдлiток, невеличечка; звиваеться, було, в дворi або в вiконце виглядае, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах.

Ото, було, як опiвночi, то й пливуть човни Днiпром та й пристають пiд старою вербою; а пан Максим iх веде до свiтлицi та приймае, що треба.

Забулась, як на iм’я того пана, що пересилав йому човнами все те добро. Вiн держався в кам’янiй пещерi помiж горами, над Днiпром, i нiхто про те не знав, окрiм купки вiрних козакiв.

II

Найчастiше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смiлий, як сокiл, — i щиро покохала його наша гордовита Катря.

Сватають ii багатi люди й хорошого роду — один, i другий, i третiй. «Не хочу, не пiду».