Справжній Мазепа

– У мене теж була дiвчина, подруга кохана!.. Тепер нема. Ти знаеш, що таке самотнiсть? коли тебе нiхто не розумiе? i ти нiкому не можеш довiрити спрагле тiло, переповнене чуттевiстю, яке хоче ласки; хоче, щоб його пестили, торкалися, язиком у потаемних заглибинах…

Вона – лесбiянка?!

– Ти цього не знаеш; та й – звiдки? я теж не знала; а коли у мене почали рости груденята, i з’явився пушок на лонi, та нiкого не було вдома (батько-мати на роботi, сестра майже доросла, та й хати вона не трималась) – я ставала перед шафою з великим дзеркалом на дверях – знаеш, колись були такi старi шафи iз потемнiлими вiд часу свiчадами; дивитися в них – все одно, що подорожувати iншим свiтом, Задзеркаллям… Я скидала геть усе з себе i дивилась на свое вiдображення – з нiг до голови… Милувалась, торкалась рожевих соскiв, гладила живiт – гарний, гладенький, – нiби зi слоновоi кiстки зроблений; зовсiм не такий, як у теперiшнiх безсоромних дiвиць, що оголюють пупки, провокуючи в чоловiкiв, зголоднiлих на секс, спермоiнтоксикацiю…

(Певно, Оксанку чоловiк-медик такою термiнологiею збагатив…)

– Пальцi бавилися кучериками, iм хотiлося туди, де тепло, волого, таемничо; де ота горошинка, вiд дотику до якоi робилося млосно… Тiло мое вигиналося (уявляеш, яке воно було у потьмянiлому свiчадi); на чолi з’являлися краплини поту; а шкiра вкривалася сиротами… Колiна вже пiдгиналися; я падала на канапу (стару, потерту – та хiба це важливо?); вона була для мене – як розкiшне ложе; а пальцi все завзятiше пестили розкiшницю; i ось… ось-ось! здригаеться тiло – наче пронизане струмом, в головi паморочиться; я кудись лечу; немае нi кiмнати, нi дзеркала, нi канапи; лише – небосинь, бiлi хмарки, химернi, чудернацькi, легкi, як вата.

Солодка вата! І «Що ти робиш?!» І ляпас. «Безсоромниця! Хвойда! Паскуда! Що! Це! Таке?» Хриплий батькiвський голос. Я каменем падаю на землю зi своеi солодкоi високостi. І розбиваюся. Сором виiдае очi… «Одягайся! Бач, розляглася!» – грубо, гвалтовно рiже голос. І це пiсля того, що зi мною було, – того прекрасного, небесного… Ляпас – вiд батька! Хiба вони, чоловiки, нас розумiють?! Їм треба, щоб ми велися так, як iм хочеться. А нам хочеться iнакше. І-нак-ше!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-kraluk/spravzhniy-mazepa/) на ЛитРес.