Справжній Мазепа

 – Уявляете, який гвалт пiднiметься? Бо ж iз гоголiвськоi «Шинелi» – усi знають – лiтература росiйська вийшла… Вона що – теж шизофренiчна? Чи манiакально-депресивна? Та окрiм того, ми Гоголя вважаемо своiм…

– Еге ж, росiяни про це давно пишуть! – добродушно кивае огрядний i статечний лiкар. Певна рiч, вiн мае на увазi психiчну неврiвноваженiсть класика, а не те, що Гоголь – наш, себто украiнець.

– Авжеж iм можна, – бурчить Вакуленко, – а нам – зась. Ще й нашi патрiоти збунтуються. Мовляв, пiднiмаемо руку на святе…

– Колеги! – сердиться шеф.

 – Прошу поставитися до ювiлею зi всiею серйознiстю. І не чiпати росiйську лiтературу. А тим паче – росiян. Щоб не було чогось такого.

– Є у нас один пацiент, – бере слово миршавий ескулап, – ви всi його знаете – Едiчка-письменник. Молиться на Гоголя, як на iкону…

– Так, Едiчка… – задумливо потирае пiдборiддя Рудик. – Цiкавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Пiд свого кумира. Адже писати вмiе. Я навiть один його опус читав. Загалом скажу – цiкаво. Можна йому щось пообiцяти.

Скажiмо, що дадуть премiю. Ну, не Шевченкiвську, а…

І тут, нi сiло нi впало, чую:

– А що як молодому колезi поспiлкуватися з Едiчкою? Чудову матиме практику…

Усi витрiщилися на мене. А я й не знаю, що казати…

– Ну що, козаче?! – плескае мене по плечу Вакуленко.

Звiсно, я таки козак, але…

– Едiчка непоганий, – заспокоюе шеф. – Ранiше водилися за ним усiлякi дивацтва. Тепер сумирний…

Далi нарада йде своiм ходом. Ще якась година пустопорожнiх розмов – i я вiльний!

Виходжу на подвiр’я.

У головi – шарварок. Глибоко вдихаю повiтря. Пiдпираю стiну – стару, масивну. Пiднiмаю голову, i нiби пливу в океанi небесноi синяви. Так тривае кiлька хвилин. Чи й бiльше?

Повз мене, наче сновида, проходить жiнка. Це та, що iхала сюди iз сином, Марiя. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неi:

– Панi, у вас проблеми? Чимось допомогти?

Жiнка дивиться менi в очi.

– У кожного свiй хрест… – проказуе з болем.

І нiби втiшае себе (чи мене?):

– Щасливий той, кому Бог посилае нещастя, рiзнi випробування.

Це очищае нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пiшло…

Жiнка вiддаляеться вiд мене. Бачу ii постать на фонi замковоi брами. Ще кiлька крокiв – i вона зникае.

«Свiй хрест…» – повторюю ii слова. Отож, який вiн у неi?

Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрiчалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…

Завагiтнiла. Нiкому про це не казала. Хотiла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе.