Справжній Мазепа

Справжнiй Мазепа

Петро Михайлович Кралюк

Ретророман

Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Автор понад 150 наукових праць з iсторii, фiлософii, релiгiезнавства, полiтологii, лiтературознавства, а також шести iсторико-iнтелектуальних художнiх книжок, в яких вiн подае власнi версii iсторичних подiй та бiографiй видатних людей минулого. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони» та «Богдан Хмельницький: легенда i людина».

В основi сюжету «Справжнього Мазепи» – святкування у провiнцiйному мiстечку двох ювiлеiв: Миколи Гоголя та «украiнсько-шведського союзу». Автор оселив нащадкiв гоголiвських персонажiв у сучаснiй психлiкарнi. Божевiльний Едiчка пише роман «Гетьман», а молодий лiкар-психiатр Левко (вiн же – оповiдач) контролюе цей процес. Петро Кралюк обiгруе не лише сюжети та епiзоди «Тараса Бульби», «Вiя», а й бiографiю Гоголя, Пушкiна, Шевченка, Івана Мазепи.

Героями роману, як i в гоголiвських творах, стають смiх, загальна гра, гротеск.

Петро Кралюк

Справжнiй Мазепа

Опасно шутить писателю со словом.

    Микола (Нiколай) Гоголь

Старенький мiкроавтобус, що колись iздив гарними европейськими магiстралями, тепер, пiдстрибуючи на вибоiнах, котиться битим украiнським шляхом. До дороги тiсненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно i нощно гуркоче, вищить i мчить удалину…

Чергова сiльська зупинка.

Їх на цьому маршрутi багато. Пасажири замовкають. До салону входить жiнка. На нiй – старий, але чистенький одяг. Схоже, зi секонд-генду. Вона, певно, лiчить кожну копiйку. З-пiд ii хустки вибиваеться пасмо сивого волосся. А ще – у неi великi темнi очi. Наче у Дiви Марii на старовиннiй iконi…

За руку жiнка веде миршавого хлопця десь рокiв двадцяти. Шкiра зморшкувата, вузенькi плечi, руки… І порожнiй вiдсутнiй погляд.

Хлопець зодягнутий у щось темне. Як i жiнка.

– Мамо… – тихо скиглить вiн.

Хтось поступаеться йому мiсцем. Вiн опиняеться навпроти мене, на вiдстанi простягнутоi руки. Зустрiчаюся поглядом iз ним. І стае незатишно…

«Спокiйно, – кажу собi. – Це всього лише олiгофрен, можливо, твiй майбутнiй пацiент…»

– Мамо, – знову хникае хлопець, – сядь бiля мене…

– Синку, я ж поруч.

– Я скоро буду виходити, – каже дiвчина, що сидить поряд. І пiднiмаеться з мiсця.

Син та мати сiдають плiч-о-плiч.