Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Освiтлення зимового дня набувало все червонiшого вiдтiнку в мiру того, як наближався вечiр, i рубiновi вiдблиски на оголених клумбах здавалися примарами зiв’ялих троянд. З одного боку до будинку примикала стайня, з iншого починалася алея, точнiше, галерея зi сплетених угорi лаврових дерев, що вела у великий сад за будинком. Юнка накришила птахам хлiба (вчетверте чи вп’яте за день, бо його з’iдала собака) i, щоб не заважати пташиному бенкету, пiшла лавровою алеею в сад, де мерехтiли листя вiчнозелених дерев.

Тут вона зойкнула вiд подиву – щирого чи удаваного, невiдомо, – бо, пiднявши очi, побачила, що на високому парканi, немов наiзник на конi, у фантастичнiй позi сидить фантастична постать.

– Ой, тiльки не стрибайте, пане Крук! – вигукнула стривожена дiвчина. – Тут дуже високо.

Чоловiк, котрий осiдлав паркан, наче крилатого коня, був довготелесим, незграбним юнаком iз темним волоссям, iз обличчям розумним та iнтелiгентним, але зовсiм не по-англiйськи блiдим, навiть безкровним. Блiдiсть цю особливо пiдкреслювала червона краватка зухвалого яскравого вiдтiнку – едина явно продумана деталь його костюма.

Вiн не прислухався до благань дiвчини i, ризикуючи переламати собi ноги, стрибнув на землю з легкiстю лошака.

– Менi здаеться, доля вирiшила, щоб я став злодiем i лазив у чужi оселi та сади, – спокiйно оголосив прибулець, опинившись поруч iз панночкою. – І так би, без сумнiву, й сталося, якби я не народився в цьому милому будиночку по сусiдству з вами. Втiм, нiчого поганого в цьому не бачу.

– Як ви можете так казати? – з докором вигукнула дiвчина.

– Розумiете, якщо народився не по той бiк паркану, де тобi треба, то менi здаеться, що маеш право через нього перелiзти.

– От уже нiколи не знаеш, що ви зараз скажете або зробите.

– Я i сам часто не знаю, – погодився пан Крук. – У будь-якому разi, зараз я якраз по той бiк паркану, що треба.

– А з якого боку паркану вам слiд бути? – з посмiшкою запитала юнка.

– По той, де ви, – вiдповiв молодик.

І вони пiшли назад лавровою алеею. Раптом тричi просурмив, наближаючись, автомобiльний гудок: елегантна машина свiтло-зеленого кольору, немов птах, пiдлетiла до пiд’iзду i, вся тремтячи, зупинилася.

– Ого, – сказав молодик у червонiй краватцi, – ось уже хто народився по той бiк, що слiд. Я не знав, панно Адамс, що у вашiй сiм’i настiльки сучасний Санта-Клаус.

– Це мiй хрещений батько, сер Леопольд Фiшер. Вiн завжди приiжджае до нас пiсля Рiздва.