Украдене щастя (збірник)

О Боже! чи ж конець моеi муки?

Вкраiна вмерла – дай менi спочить!

Дай тi катованi вiддавна руки

Хоч у могилi без кайдан зложить!

Змажи нас з пам’яти людей, щоб внуки

Не знали, як ми мусiли скiнчить.

Ти сам, Святий, забудь про нас в сiй хвили,

З землею нашi порiвняй могили!

(Удар грому. Козак западаеся в землю. Ще хвилю гуркоче грiм, потiм звiльна прояснюеся, на сходi займаеся велике рожеве зарево – сходить сонце. Сцена представляе той самий краевид, тiлько з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежi мiста з золоченими банями, довкола могили розкiшнi кущi, калина, черемха в цвiтi).

Козак-невмирака

(той самий, але вiдмолоднiлий, з бандурою, виходить iз-за могили. Іде зразу понурий, у задумi, та звiльна його руки робляться енергiчнi, голос мiцнiе).

Здорово проспався, бачу,

По-козацьки, сотню лiт.

Ну, та виграю чи втрачу,

А погляну ще на свiт,

На ту рiдну Украiну,

Що колись, як рай, цвiла,

Що менi над все на свiтi

Наймилiшою була.

Хто то в нiй тепер пануе?

Хто то в нiй тепер живе?

Як говорить, як спiвае,

Поколiння те нове?

Боже, серце жах стискае:

Адже ж, певно, нинi в нiй

Вже нiхто не зна, не тямить

Нашу мову i пiснi!

Десь калмики та киргизи

Топчуть степ, де ми лягли;

Чудь, мордва, чухна та фiни

Нашi села заняли.

Боже, пощо з вiкового

Сну менi велiв Ти встать?

Чи щоби з розбитим серцем

Я в могилу ляг назад?

(Поступае наперед.

Ой гук, мати, гук,

Де козаки йдуть!

Та щаслива тая дорiженька,

Та, де вони йдуть.

А де вони йдуть,

Там луги гудуть,

А перед себе та вражих ляшенькiв

Облавою пруть.

Козак

(з виразом найвищоi радости):

Боже! Наше рiдне слово!

Наша пiсня ще живе!

І про нас ще пам’ятае

Поколiння те нове!

Ще спiвае про козацтво,

Про його кровавий бiй!

Ах, значить, ще не в могилi

Той народ коханий мiй!

(Озираеться по сценi).

Ах, значить, отi цвiтучi

Села, ниви i садки,

Се украiнськi оселi,

Се Украiни вiнки!

А отi могили-гори,

Де борцi старii сплять,

Уквiтчали любi руки,

Знать, украiнських дiвчат!

Ще украiнець збирае

Із сих нив для себе хлiб,

І не топче чужениця

Нашу славу i наш грiб!

(Поступае ще далi наперед i озирае публiку).