Украдене щастя (збірник)

Дух «трагiчного оптимiзму» (термiн Дмитра Донцова) лучить у собi фаталiстичну приреченiсть iндивiда та життествердну вiру в прийдешне «щастя всiх», бадьорий веснянковий благовiст молодого борця та осiнньо-нiчнi настроi скорботноi задуми, революцiйнi заклики й гiмни та притишенi голоси «генiiв ночi». «Реальна поезiя» пори «вершин i низин» – це поезiя боротьби i контрастiв, поезiя «новоi думки, …новоi, енергiчноi дикцii».

Одначе на наступному етапi Франковоi творчости – в перiод «днiв журби» – в авторськiй естетичнiй свiдомостi переважае вже трагiчно-песимiстичне свiтовiдчування, близьке до позицii героя «лiричноi драми» «Зiв’яле листя».

У цiй перлинi украiнськоi та, без перебiльшення, свiтовоi iнтимноi лiрики, первоцвiтi нацiонального поетичного модерну, розгортаеться драматично напружена i водночас тонко нюансована екзистенцiйна дiялектика еросу i танатосу, що владарюють душею й долею протагонiста, який, переходячи пекельнi кола нероздiленоi любови, iз закоханого юнака стае зневiреним самогубцем, а з поета-романтика – поетом-декадентом. Разом iз тим i його омрiяна обраниця iз захмарного п’едесталу «вiчноi жiночности» падае в безодню мiськоi клоаки, iз прекрасноi й пречистоi дiви перетворюючись на жiнку-вампа, жiнку-привида, жiнку-повiю. Тим часом Франкiв «Вертер», згубивши надiю здобути недосяжний iдеал, знаходить вихiд у суiцидi, не в змозi протистояти фатальнiй гравiтацii небуття.

Та серед «правдивих Schmerzenskinders» (нiм.

«дiтей страждання») кризовоi доби Франковоi життетворчости (останнiх лiт ХІХ ст.) – не тiльки поетичнi витвори модерноi фiлософii «болю iснування», а й максими фiлософii гуманности високоi проби. Лiк на особистi й громадськi душевнi хвороби схилку вiку поет вiднаходить у проповiдi «щиролюдськоi моральности», котру черпае з давнiх пам’яток сакральноi лiтератури i протиставляе облуднiй новочаснiй «формальнiй релiгii… ненависти та клясовоi боротьби» – марксизмовi. Гуманiстично iнтерпретована християнська етика лягла в основу художньоi iдеологii книги «Мiй Ізмарагд» (а також i ii «другого, побiльшеного видання» – збiрки «Давне й нове»), де злиденному, невтiшному сущому iндивiдуальноi й соцiяльноi дiйсности (цикли «Поклони», «По селах», «До Бразилii», «Із злоби дня») протиставлений iдеал морального належного (найповнiше явлений у гномiчно-параболiчних вiршах-«iзмарагдах» циклiв «Паренетiкон», «Притчi» й «Легенди»).