Украдене щастя (збірник)

Вiн жадiбно прагнув «обняти цiлий круг людських iнтересiв», аби «не лишитися чужим у жаднiм такiм питаннi, що складаеться на змiст людського життя», а отже, «бути чоловiком» – «не поетом, не вченим, не публiцистом, а поперед усього чоловiком» – i став-таки цiлим чоловiком, унiверсалiстом формату ренесансних титанiв, пророком i проводирем – украiнським Леонардо та украiнським Мойсеем.

А проте його «м’якее серце» повсякчас гриз черв сумнiву, спопеляла змiя зневiри-резигнацii, спокушав душу лукавими словесами «темний демон пустинi» Азазель, аби розчахнути ii навпiл.

І дух його виснажувався й водночас гартувався в ненастанному поединку iз привидом-«двiйником» – фальшивим Мироном-зрадником.

Вiн самохiть упустив у власне серце грижу-гадюку пекучого болю i важкоi думи-муки «над людським горем, людською журбою», щоб зрештою в хвилину зневiри зронити гiрке зiзнання: «А серце в мене вижерла гадюка…» А потiм iзнов вiднайти в собi силу пiднятись i випростатись.

І рушити далi – туди, «де видно свiтло, де пахне воля, де яснiють вселюдськi iдеали», «де горить вiковiчна iдей орiфлама».

На порозi вiчности, вiдчуваючи вже морозний подих смерти поза плечима, знесилений понадлюдською працею, виснажений тяжкою невилiковною недугою, одержимий i переслiдуваний голосами ворожих духiв, вiдчайно самотнiй, – вiн прагнув зберегти «тверезiсть та яснiсть ума» i дякував Боговi – «не молитвами, а своiми трудами» – замiсть проклинати його за власнi страждання.

Вiн простував собi та своему народовi «в духовi шлях» – «у безвiсть вiкiв», щоб упасти на цьому шляху безiменним каменярем, так i не сягнувши землi обiтованоi.

А проте i по смертi промовлятиме вiн «до всiх народiв i до всiх вiкiв», iм’я ж його золотими лiтерами вкарбоване в книги буття украiнського народу. І «з його духа печаттю» прямувати нам «у мандрiвку столiть» – «навстрiчу сонцю золотому», «ховаючи у грудях дитяче серце, як найкращий скарб».

Чисте, нiжне, бiле серце дивноi дитини. Дитини з очима фiлософа – малого Мирона – «маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у однiй сорочцi сидiв у кутi коло огнища i якого дбайливий батько вiд часу до часу просив заступити вiд скакучих iскор». Іскор маленького, але мiцного огню з батькiвськоi кузнi, запас якого узяв вiн у свое серце на далеку мандрiвку життя.

Франкове серце.