Украдене щастя (збірник)

Вiн народився у галицькiй «Ботокудii», дикiм краю азбучних вiйн та новоерiвського угодовства, Плосколобiв та Безумовичiв, Люнатикiв та докторiв Бессервiссерiв, аби вирости серед них на справжнього европейця i випровадити свiй темний люд на ясну путь просвiти i вселюдського поступу.

Вiн рано осиротiв, ще дитиною втративши батька й матiр, а вирiс на Батька й Учителя цiлоi нацii.

Вiн не був допущений до викладання в рiдному унiверситетi, який тепер iз гордiстю носить його iм’я, а сам став високим унiверситетом та цiлою академiею наук для своеi пошматованоi чужими iмперiями, погвалтованоi та знекровленоi Батькiвщини.

Десять лiт вiн томився «в наймах у сусiдiв», аби тяжкою працею заробити на прожиток собi i своiм дiтям, здобуваючи натомiсть хiба що несправедливi звинувачення у вiдступництвi од власних «землячкiв»-«патрiотiв» i гiркi кпини й закиди од тих-таки невдячних «сусiдiв», а тим часом для освiдомлення та духового визволення власного народу та його самоствердження «у народiв вольних колi» зробив багато бiльше, нiж будь-хто з його сучасникiв i мало хто – з наступникiв.

Доля подарувала йому понадлюдську мiру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла: «Будь русином i хлопським сином» – i поклала на його хлопськi плечi важке ярмо нацiонального обов’язку – «собачого обов’язку», за його власним жорстко одвертим визначенням.

«Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала менi на плечi це ярмо, але скинути його не можу, iншоi батькiвщини шукати не можу, бо став би пiдлим перед власним сумлiнням», – так формулював вiн свое пекуче кредо.

Доля не пошкодувала йому понадсильних випробувань i страждань, вiдтак найкращi твори його – то «правдивi Schmerzenskinder» (дiти страждання), декотрi з яких так i зосталися «невродженими дiтьми» – «невиспiваними спiвами», зачиненими на днi його зболеного серця.

Вiн обстоював право на щастя мiльйонiв знедолених, – а сам зiзнавався, що так i не був щасливий в особистому життi.

Своiм культуротворчим трудом вiн будував «золотий мiст зрозумiння i спочування мiж нами i далекими людьми, давнiми поколiннями», – а часто-густо не мiг знайти порозумiння, спiвчуття й пiдтримки у колi найближчих i найрiднiших людей.