Украдене щастя (збірник)

– Встидайся, фе! Такий великий вирiс,

А плакать хоче! Хлопець, а боiться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

о мусить бути правда. Вже моi

Бабуня не такi, щоби брехали!

А ти диви, хiба то так далеко?

На сей горбок, а вiдтам Дiл[28 - «Дiлом називають пiдгiрськi русини в Галичинi перше, найнижче пасмо Карпат, яке дiлить “гори” вiд “низовини”». – Примiтка І. Франка до автоперекладу поезii «Ідилiя» польською мовою.] близенько,

А там Дiлом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годi! Там спочинем —

А може, нi, чого ще спочивати,

Коли вже вiдтам близько!.

Та й просто враз побiжимо до тих

Стовпiв залiзних, що пiдперли небо.

А там сховаемось за стовп i тихо-

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смiв менi i писнуть,

Не то що плакать! Чуеш? А то я

Тобi задам! А як настане вечiр

І сонечко прийде додому на нiч,

Застукае до брами – то ми тихо-

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаеш, що бабуся говорили?

У нього е донька така хороша,

Що просто страх.

Щовечiр браму батьковi й щорана.

А вже дiтей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускае

Дiтей до неi, щоб iз ними разом

У свiт не втiкла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! i вхопимось

Їi за руки, то вже сонце нам

Нiщо не зробить. Тiлько ти не бiйсь

І плакати не смiй! Та ж то так близько,

І на дорогу маемо досить,

А та нам панна надае багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неi хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: – Мозе б, лiпсого коня?

– Ха-ха, ха-ха! – дiвча зареготалось.

– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

– Сцо таке?

– Ага не скажу!

– Ну, скази, а то

Заплацу!

– Овва, плач, то я сама

Пiду i не вiзьму тебе з собою.

– Ну, а цому з не сказес?

– Знаеш, ти

Дурний! Менi бабуся говорили,

Що в неi яблучка е золотi.

Кому вона те яблучко даруе,

То той весь вiк щасливий, i здоров,

І гарний-гарний буде всiм на диво.

Але тi яблучка лиш для дiвчат.

– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.

– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —

Я вставлюсь вже, щоб i тобi дала.

А як по яблучку такiм дiстанем,

То вернемо додому i нiкому

Не скажемо. Не скажеш?

– Нi, не сказу,

– Ну, пам’ятай! А скажеш – вiдберуть.

Чи так?

– А так, – рiк хлопець. І пiшли.

Пройшло чимало лiт вiд того дня.