Украдене щастя (збірник)

Одностайнi, мов жура,

Зимнi, мов лихая доля,

Присипають все життя,

Всю красу лугiв i поля.

Бiлий килим забуття,

Одубiння, отупiння

Все покрив, стискае все

До найглибшого корiння.

Сипле, сипле, сипле снiг,

Килим важче налягае…

Молодий огонь в душi

Меркне, слабне, погасае.

Із циклу «Третiй жмуток»

1896

* * *

В алеi нiчкою лiтною

Я йшов без тями, наче тiнь,

Горiли зорi надо мною,

І неба темная глибiнь,

Мов океан тишi, спокою,

Лилася в душу.

Ще вчора вас любив, о зорi,

Тебе, блаките! Як моя

Душа в безмiрному просторi

Купалася, на тi прозорi

Луги летiла, де цвiтуть

Безсмертнi квiти, де гудуть

Несказано-солодкi спiви!

А нинi темнi i тяжкi ви

Для мене, весь ваш чар погас.

Ненавиджу я нинi вас!

Ненавиджу красу, i силу,

І свiтло, й пiсню, i життя,

Ненавиджу любов, чуття, —

Одно люблю лиш – забуття,

Спокiй, безпам’ятну могилу.

В алеi нiчкою лiтною

Я йшов без тями, наче тiнь.

Поперед мене, поза мною

Снували люди. Дзiнь-дзiнь-дзiнь!

Дзвонив бiцикл. Неслися шепти

Любовних пар, далекий спiв…

Та в серцi мойому засiв

Бiль лютий, на який не вспiв

Нiхто ще видумать рецепти.

Я йшов, та знав, що я – могила,

Що нерв життя у мене вмер,

Що тут, внутрi, на днi тепер

Душа моя похоронила

Всi радощi i всi страждання,

Весь спiв, що вже не встане знов,

Свое найвищее бажання,

Свою остатнюю любов.

* * *

Не можу жить, не можу згинуть,

Нести не можу нi покинуть

Проклятий сей життя тягар!

Ходжу самотнiй мiж юрбою

І сам погорджую собою…

Ох, коб остатнiй впав удар!

Не жаль менi життя нi свiта,

Не жаль, що марно кращi лiта

У горi й працi протекли.

Пропало все! Та й що ж? Пропало!

А що ж передо мною стало?

Безодня, повна тьми i мгли.

Зневiривсь я в тi ярма й шлиi,

Що тягну, мов той вiл на шиi,

Отсе вже бiльш як двадцять лiт —

Зовсiм як хлопчик той, сарака,

Прутком по бистрiй хвилi швяка, —

Чи з того е на хвилях слiд?

Даремно биться, працювати,

І сподiваться, i бажати!

Пропала сила вся моя.

Лиш чорних мар гуляе зграя

І резигнацiя безкрая

Засiла в серцi, як змiя.

* * *

І бачила довкола рай i рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвiлий свiжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,

Блiда, мов мiсяць, тиха та сумна,

Таемна й недоступна, мов святиня.