Украдене щастя (збірник)

Багато працi, i турбот, i скрут,

та не було вдоволення, утiхи;

мов вiл в ярмi, я чув на собi прут

i тяг чужого скарбу повнi мiхи.

Хоч не згасав нiколи огник мiй,

та полум’ям не бухав, бiльш димився,

а замiсть свiтла сипав iскор рiй.

Хоч ненастанно стяг мiй з вiтром бився,

та не високо плив в руцi слабiй,

i хоч я жив, то все ж я не нажився.

* * *

Заким умре ще в серцi творча сила

i дар пiсень заглухне в тишинi,

немов пахуча та фiялка мила,

що в’яне у пустому бур’янi, —

я раз iще б хотiв простерти крила,

i побуять свобiдно в вишинi,

i оживить тi спомини, що скрила

ворожа доля у душi на днi.

Вони живi донинi в тiй могилi,

я чую iх, як рвуться, як печуть…

Спинити iх, здушить iх я не в силi.

Та чи знайду я сили, щоб вiдчуть,

щоб пережити знов тi любi хвилi

i виплакать пiснями iх ось тут?..

* * *

О, бо i я зазнав раз щось такого,

що хоч ще повним щастям не було,

та дуже близьке вже було до нього,

як щастя, швидко надiйшло й пiшло.

У бiднiм, прозаiчнiм тiм життi

се був момент казочний i кипучий,

се був неначе той брильянт блискучий,

що хтось найшов загублений в смiттi.

І вiдки се менi прийшло, i як,

i чом прийшло, i чом пропало живо —

я й досi збагнути не мiг нiяк.

Одно лише я чую справедливо:

тодi пiзнав я, що в життi за смак

i чим бува любов, святее диво.

* * *

П’ятнадцять лiт минуло. По важкiй,

завзятiй боротьбi я опинився

побитий, хорий.

я на село iз мiста схоронився.

Хоч молодий ще, був я у такiй

зневiрi, свiт весь так менi змiнився

з рожевого на чорний, що в гiркiй

знетямi з бою я вiдсторонився.

У мене зблiдли давнi iдеали,

i люди видались таким дрiбним,

мiзерним кодлом, що для мене стали

чужi й далекi. Треба буть дурним,

щоб задля них у бiй iти, як в дим;

тi, що терплять, варт того, щоб страждали.

* * *

Маленький хутiр серед лук i нив

на горбику над рiчкою шумною —

отам я в простiй хлопськiй хатi жив,

i самота, i сум жили зо мною.

Із трьох бокiв поля тi обмежив

могутнiй лiс зеленою стiною,

i шумом серцю вiн на сон дзвонив,

i сум по травах розносив луною.

Вiн тяг мене в свою таемну тiнь,

i свiжий подих вiщував розраду,

i листя, знай, менi шептало: «Скинь

iз серця всi згадки про зваду й зраду!

Природi-мамi до грудей прилинь

i тут знайдеш нову, святу принаду».