Украдене щастя (збірник)

Нехай життя – момент i зложене з моментiв,

ми вiчнiсть носимо в душi;

нехай життя – борня жорстока, дика, —

а в сферi духа е лиш рiзнороднiсть!

Рiзнi тони, рiзнi фарби,

рiзнi сили i змагання,

мов тисячострунна арфа,

та всiм струнам стрiй один.

Кождий тон i кождий вiдтiнь,

то момент один, промiнчик,

але в кождому моментi

сяе вiчности огонь.

* * *

По коверцi пурпуровiм

iз таемних сходу брам

виiжджа на небо сонце,

наче входить цар у храм.

І в мое вiкно зирнуло

i сполошило стару,

невiдступну, невмолиму

посидiльницю журу.

Ся стара, погана вiдьма

тут сидiла цiлу нiч

i змiняла своiм чаром

кожду думку, кожду рiч.

Кождий мебель був мiй ворог,

кожда книжка – то була

п’явка, що систематично

кров i мозок мiй пила.

Кожда добрiсть – то наiвнiсть,

кождий друг – то хижий звiр,

кожда думка – то помилка,

кождий спомин – то докiр.

А як свiдомiсть болющу

сон, мов свiчку, загасив,

чар ii i в сонне царство

тiнi дiйсности вносив.

Все, що я кохав безмежно

i що зрадило мене,

все, що стратив, тут до мене

пiдняло лице сумне.

Молодi, гарячi сльози

тут, мов рожi, зацвiли

по стежках отих тернистих,

де колись вони плили.

Молода палкая туга,

мов жебрачка в лахманах,

все чогось iще шукала,

топчучи зарослий шлях.

Тiлько вiра молодая,

мов загашений огень:

купка попелу лишилась,

обгорiлий чорний пень.

І нараз пропали чари,

сонце глипнуло в вiкно!.

Я прокинувся. Чи справдi?

Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила

е в руках i у души!

Ще поборемося, доле!

Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув

ще для мене жизнi змiст,

хоч журба, хоч горе тисне —

нi, ще я не песимiст!

* * *

У долинi село лежить,

понад селом туман дрижить,

а на горбi край села

стоiть кузня немала.

А в тiй кузнi коваль клепле,

а в коваля серце тепле,

а вiн клепле та й спiва,

всiх до кузнi iззива.

«Ходiть, люди, з хат, iз поля!

Тут куеться краща доля.

Ходiть люди, порану,

вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються,

понад селом згущаються,

розляглися по полях,

щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити iм стежини

тi, що вгору йдуть з долини,

в тую кузню, де кують

ясну зброю замiсть пут.

ВОСЕНИ

Ой iдуть-iдуть тумани

надднiстровими лугами,

наче вiйсько з корогвами,

а передом отамани.