Полліанна дорослішає

Делла вiдчувае, що сестрi час будь-що вирватися з полону самотностi. І також Делла вiрить, що свiтла, мов сонечко, племiнниця твоеi дружини, Поллiанна, володiе тим ключиком, що вiдiмкнув би дверi в нове життя для мiсiс Керю. Якщо це справдi так, я сподiваюсь, ви зможете вдовольнити прохання Делли. Наважусь додати, що я особисто теж був би вдячний вам за це, оскiльки Рут Керю та ii сестра дуже давнi i щирi друзi моеi дружини i моi; i що обходить iх, так само обходить нас.

Як завжди твiй —

Чарлi».

Коли доктор дочитав листа, запала мовчанка, така тривала, що вiн зрештою запитав:

— Поллi, що скажеш?

Так само тиша.

Придивившись до жiнчиного обличчя, доктор помiтив, що ii губи i пiдборiддя тремтять. Вiдтак, вiн терпляче зачекав, доки дружина заговорить.

— Гадаеш, коли вони чекають на ii приiзд? — запитала вона нарештi.

Несподiвано для себе, доктор Чилтон вiдповiв запитанням на запитання.

— То ти вiдпустиш ii?

Дружина глянула на нього обурено.

— Томасе, як ти можеш таке питати! Чи ти припускаеш, буцiм пiсля такого листа я посмiла би не пустити ii? Пiсля того, як доктор Еймс попросив про це особисто? Пiсля всього, що ця людина зробила для Поллiанни, невже я наважилась би йому у будь-чому вiдмовити.

.. хоч би про що вiн просив?

— Моя ти голубонько! Сподiваюсь тiльки, докторовi Еймсу не спаде на думку просити твого кохання, щастя мое, — пожартував чоловiк.

Але жiнка не забажала оцiнити гумор i вiдповiла суворо:

— Напиши, будь ласка, докторовi Еймсу, що ми виряджаемо Поллiанну: нехай перекаже мiс Ветербi, щоб детальнiше виклала нам своi побажання.

Треба вирiшити всi питання до десятого числа наступного мiсяця. Тобто до часу твого вiд’iзду. Зрозумiло, що я маю особисто переконатися, перш нiж поiду, наскiльки добре дитина влаштована.

— А Поллiаннi коли скажеш? Завтра, либонь?.. І що саме ти iй скажеш?

— Я ще не вирiшила. Але, в будь-якому разi, тiльки найнеобхiднiше. За жодних обставин ми не маемо права зашкодити Поллiаннi.

А дитина не може не вразитись, якщо вiзьме собi в голову, буцiмто вона якась... так би мовити...

— ...«пляшечка з наклейкою — в яких дозах приймати, вiд яких недуг»? — посмiхаючись, закiнчив за неi доктор.

— Атож, — зiтхнула мiсiс Чилтон. — Усе тримаеться на ii безпосередностi. Ти сам знаеш, любий.

— Так, знаю, — ствердно кивнув чоловiк.

— Звiсно, вона знае, що ти i я, i пiв мiстечка граемо у ii гру, що ми щасливiшi у життi саме тому, що граемо.