Полліанна дорослішає

А якщо я навiть вам надокучаю своiми спогадами про «Жiночу допомогу», ви можете з того радiти; бо коли я згадую про неi, можете бути впевненi, я щаслива, що бiльше не маю з ними нiчого спiльного, бо маю свою власну рiдну тiтоньку. Тьотю Поллi, правда ж вам це приемно?

— Так-так, моя мила, звiсна рiч, приемно, — всмiхнулася мiсiс Чилтон, пiдводячись i виходячи з кiмнати.

Жiнцi раптом зробилося соромно за отi залишки свого давнього роздратування з приводу безмежних Поллiанниних радощiв.

Упродовж кiлькох наступних днiв велося листування стосовно зимового перебування Поллiанни у Бостонi, а сама дiвчинка готувалася до вiд’iзду, на прощання вiдвiдуючи своiх белдiнгсвiльських друзiв.

У маленькому вермонтському мiстечку Поллiанну знали нинi геть усi. І практично всi грали у ii гру. Поодинокi люди утримувались — можливо, тому, що не встигли переконатися у перевагах гри у «знай, радiй». Тепер Поллiанна ходила з дому в дiм зi звiсткою, що зиму вона згае у Бостонi. І дедалi виразнiше всюди висловлювалося розчарування з цього приводу — всюди, вiд власноi кухнi тiтоньки Поллi до будинку на пагорбi, де мешкав Джон Пендлтон.

Ненсi рiшуче висловила всiм, крiм своеi господинi, що особисто вона вважае поiздку до Бостона цiлковитим безглуздям. Зi свого боку, вона б радше запросила мiс Поллiанну до своiх, на Закуття. І нехай би тодi мiсiс Поллi iхала в оту свою Нi-меччину чи навiть, Так-меччину.

Джон Пендлтон з пагорба сказав, по сутi, те саме; але вiн не побоявся висловити це мiсiс Чилтон просто у вiчi.

Що ж до Джиммi, дванадцятилiтнього хлопця, якого Джон Пендл-тон прихистив у своему домi, бо так хотiла Поллiанна, i якого вiн тепер всиновив, бо так захотiлося йому самому... щодо Джиммi, той був просто обурений i не забарився свое обурення висловити.

— Ти щойно тiльки повернулася, — дорiкав вiн Поллiаннi таким тоном, якого вживають хлопчики, намагаючись приховати свою дитячу чутливiсть.

— Отакоi! Я тут уже вiд кiнця березня. Зрештою, я виiжджаю не назавжди, а тiльки на цю зиму.

— Що з того? Тебе не було майже рiк. Якби я знав, що ти одразу поiдеш геть, я б зроду не допомагав влаштовувати тобi зустрiч з транспарантами й оркестрами i рештою всього, коли ти була поверталася зi своеi санаторii.

— Джиммi Бiне, отямся! — вигукнула Поллiанна, заскочена цiею тирадою, i продовжила з почуттям ображеноi гiдностi. — По перше, я не просила зустрiчати мене «з оркестрами i рештою». А по друге, ти допустився аж двох помилок в одному-единому реченнi.