Полліанна дорослішає

Санаторiй — це слово чоловiчого роду. А «була поверталася», так теж не кажуть. Принаймнi звучить якось неоковирно, менi здаеться.

— Кому яке дiло до моiх помилок?

Поллiанна глянула на хлопця з осудом.

— Тобi самому наче не було байдуже. Влiтку ти просив мене виправляти тебе щоразу, коли скажеш неправильно. Бо мiстер Пендлтон хотiв, щоб ти навчився висловлюватися поправно.

— Якби ти, Поллiанно Вiтьер, виросла у притулку, без жодноi рiдноi душi, де нiхто тебе знати не хоче, а не серед стареньких бабусь, яким бiльше робити нема чого, як тебе викохувати i навчати гарноi мови, — ти б теж не знала, яке слово якого роду, а може, й гiрших помилок допустилась би.

— Дарма, Джиммi Бiне! — спалахнула Поллiанна. — Нашi дами з «Жiночоi допомоги» не були старими бабусями!... Тобто не всi вони були аж такими старенькими, — поквапилась уточнити дiвчинка (чиi правдивiсть i буквалiзм узяли гору над гнiвом), — а до того ж...

— Коли на те пiшло, я не Джиммi Бiн, — перервав ii хлопчик, гордовито задираючи носа.

— Ти не... вiн? У якому розумiннi? — запитала дiвчинка.

— Мене всиновлено за всiма правилами. Вiн каже, давно хотiв це зробити, але не мав часу на борю... бюро-кратичну тяганину. А тепер таки зробив. Вiдтак, мене правильно називати Джиммi Пендлтон. А його я маю називати дядьком Джоном, але я ще був не... тобто я ще не призвичаiвся. Тому я ще не почав його завжди так називати.

Попри те, що хлопець говорив сердито i ображено, обличчя Поллiанни засвiтилося радiстю.

У захватi вона заплескала у долонi.

— Як це чудово! Вiдтак, ти маеш рiдну душу, яка тебе хоче знати! І не треба нiкому пояснювати, рiднi ви чи не рiднi, бо у вас одне прiзвище. Я така рада! Я просто щаслива, щаслива!

Хлопець раптом зiстрибнув з кам’яного муру, на якому вони сидiли, i пiшов геть. Щоки йому пашiли, а в очах стояли сльози. Саме Поллiаннi вiн завдячував тим щастям, що звалилося на нього, i вiн це знав. А вiн Поллiаннi щойно таке сказав...

Вiн буцнув камiнець, тодi iнший, тодi ще один.

Вiн боявся, щоб гарячi сльози мимоволi не бризнули йому з очей i не побiгли по щоках. Хлопець знову буцнув камiнець, тодi iнший, а тодi пiдiбрав з землi третiй i щосили жбурнув його. За мить вiн повернувся до Поллiанни, що досi сидiла на кам’янiй огорожi.

— Закладаймось: я першим добiжу до отiеi сосни! — з показним завзяттям запропонував вiн.

— Закладаймося, що нi! — вигукнула Поллiанна, спускаючись з муру.